Президентські і парламентські вибори в Україні, які пройдуть у 2019 році, будуть одними з найбільш важливих за весь час незалежності.
Якщо ця кампанія закінчиться тим же, що і попередня, коли перемогу здобули п’ять прихильних до реформ партій, українська євроінтеграція і відхід подалі від «російського світу» буде продовжуватися до наступного виборчого циклу в 2024 році.
Але, дискутуючи про вибори в Україні 2019 року, варто пам’ятати про три фактори, пише в статті для Atlantic Council британський політолог і історик Тарас Кузьо.
Читайте такожАналітик розповів, кого Росія бачить "своїм" кандидатом на виборах
Перший – кандидати ведуть передвиборчі кампанії і риторику так, ніби Україна – країна з президентською системою. Ця міфологія підтримується тим, що після завершення роботи президенти приписують собі успіхи, які були досягнуті урядами і парламентом. Україна насправді має гібридну президентсько-парламентську систему, яка робить управління досить заплутаним. Після Помаранчевої революції Україна пережила п’ять років нестабільності і одні дострокові вибори, що заблокувало проведення будь-яких реформ і боротьбу з корупцією. Розчарування «помаранчевими» лідерами дозволило проросійським силам повернутися до влади в 2010-му. Існує реальна загроза, що цей сценарій повториться.
Другий фактор – виборці звинувачують президента Петра Порошенка в проблемах, за які відповідає уряд і парламент.
І третій – в Україні немає справжніх політичних партій. І це та проблема, яка поширена на всьому пострадянському просторі. Ще багато роботи потрібно зробити, щоб керовані інтересами українські політичні сили запропонували платформи, які представляють справжні потреби виборців.
Українські політичні партії представляють себе у Брюсселі в такий спосіб, який мало має спільного з їхніми ідеологічними позиціями. Авторитарна і олігархічна «Партія регіонів» намагалася приєднатися до «Альянсу лібералів і демократів Європи» у Європейському парламенті. «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка входить у цю європейську групу. Але сам він хвалив авторитарних лідерів, таких як чилійський диктатор Августо Піночет. «Батьківщина» - член правоцентристської «Європейської народної партії» попри те, що її політика має лівий і популістський характер. Приміром, риторика партії проти МВФ співзвучна з риторикою проросійського «Опозиційного блоку». «Vox Україна» описало економічну програму Юлії Тимошенка як «суміш з плагіату, напівплагіату, неіснуючих джерел і помилок».
Читайте такожТимошенко прогрозила владі "політичним кінцем" через півроку
Як ці фактори вплинуть на кандидатуру Порошенка, Тимошенко, Садового і Гриценка? Проросійських Юрія Бойка і Вадима Рабіновича автор до уваги не бере, оскільки більшість їхніх виборців перебувають під російською окупацією на Донбасі і в Криму. Тому у цих кандидатів більш ніж нульові шанси потрапити у другий тур.
Кузьо пише, що після Євромайдану в українському парламенті політичною силою з найбільш активною реформістською риторикою була «Народний фронт» Арсенія Яценюка. У неї немає свого кандидата на президентських виборах, тому вона підтримає Порошенка. Але відсутність «Народного фронту» у політичному житті країни в наступному електоральному циклі зробить процес ухвалення реформ більш складним.
В 2014 році «Блок Петра Порошенка» здобув найбільшу кількість місць. Але його популярність зараз нижча 10%, згідно з останніми опитуваннями. Цей показник може зрости, якщо нинішній президент лишиться на своїй посаді. Але навряд чи БПП зможе здобути стільки ж місць у Верховній Раді.
«Батьківщина» ж може збільшити свою присутність в парламенті. Але вона навряд чи буде здатна сформувати парламентську більшість. Пік її популярності відбувся в 2006-207 роках, коли партія отримала 20-30% голосів. Якщо будь-яка інша політична сила отримає більшу прихильність виборців, ніж «Батьківщина», вона зможе наполягати на своєму праві призначити прем’єр-міністра у будь-якому коаліційному уряді.
Існує реальна вірогідність того, що Україна повторить хаотичне минуле після Помаранчевої революції. Нездатність Тимошенко впливати на парламент і сформувати власний уряд може знову призвести до нестабільності, як у часи президенства Віктора Ющенка. На додачу, суперечність між заявами Тимошенко про її підтримку євроінтеграції і небажанням проводити реформи поверне Україну до дискредитованої багатовекторної зовнішньої політики Леоніда Кучми.
Андрій Садовий здається єдиним новим кандидатом в президенти, але перед ним постала низка проблем. Якщо він переможе, йому потрібно буде сформувати парламентську коаліцію з відчайдушних політичних ворогів. І «Самопоміч» у цій коаліції буде, швидше за все, міноритарним партнером. В 2014 році партія показала непогані результати, отримавши 11% голосів. Але тепер її популярність близько 5% після того, як слабке лідерство підірвало репутацію політичної сили.
Гриценку, якщо він зможе перемогти, буде найважче сформувати коаліцію і уряд, оскільки його партія ніколи не входила в парламент. Він намагається повернути Україну до президентської системи. Але насправді він ніколи не зможе зібрати необхідну підтримку для зміни Конституції. Крім того, президентська система віддалить Україну від Європи, де всі посткомуністичні країни стали парламентськими.
Рок-зірка Святослав Вакарчук не оголосив про намір балотуватися. Але якщо він це зробить і переможе, у нього будуть ті ж проблеми, що і у Гриценка. Крім того, Вакарчук зіштовхнеться з перевищеними очікуваннями, які він навряд чи зможе задовольнити.
На думку Кузьо, вибори 2019 року визначать, яким шляхом піде Україна. Або вона піде шляхом нестабільності, як після Помаранчевої революції, або ж обере стабільність і прогрес, як після Революції гідності.
