Одним з перший рішень «ЗеКоманди», про які йшла мова в пресі, був намір подати на розгляд Верховної Ради пакет законопроектів про народовладдя.
Головними ідеями такого «пакету» є:
1. Врегулювати загальнонаціональні та місцеві референдуми.
2. Узаконити народні петиції.
3. Процедура відкликання нардепів.
4. Процедура імпічменту президента.
Щодо питання імпічменту гаранта ми вже, маю надію, розібрались. Наступне питання, яке вже дуже «на часі» - питання референдумів.
Відповідно до положень статті 1 Конституції, Україна – демократична держава. А всі ми чудово знаємо, що демократія – це влада народу (народовладдя).
Статтею 5 Основного закону України проголошується, що єдиним джерелом влади в Україні є Народ України. Народ може реалізовувати свою владу як безпосередньо, так і через своїх обраних представників (органи державної влади та органи місцевого самоврядування).
Якщо ж казати про «безпосереднє народовладдя», то це вибори, референдуми, збори… І якщо із виборами у нас все більш-менш зрозуміло (ну хоч закони є), то з референдумами – не дуже.
Направду, з референдумами у нас – ніяк. Адже «українська демократія» не має законів про референдуми. Ні про всеукраїнський, ні про місцевий. Хоча стаття 38 Конституції чітко визначає, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах.
Ба більше, є навіть цілий Розділ III Конституції, який визначає, хто має право голосу на референдумах, ким всеукраїнський референдум призначається, як проголошується, які питання вирішуються виключно всеукраїнським референдумом, а які питання не можуть на ньому розглядатись…
Направду, з референдумами у нас – ніяк. Адже «українська демократія» не має законів про референдуми. Ні про всеукраїнський, ні про місцевий
Також, в Конституції (стаття 92) чітко зазначено, що питання організації та порядок проведення референдумів повинні бути законодавчо врегульовані.
Таким чином, Конституційна основа для референдумів – є, а законів – немає.
Як же так сталось, що в сучасній європейській та демократичній державі, ми лишились без важливих демократичних інструментів?
Це був «мат в два ходи». Все почалось в 2012 році, коли ми позбулись законодавства про місцеві референдуми (відповідний закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» – втратив чинність). А в 2018 році, ми «втратили» і закон «Про всеукраїнський референдум», який був визнаний неконституційним.
Наявність законодавства про місцевий та всеукраїнський референдуми, та практика постійного використання таких «важелів» прямої демократії є, на моє глибоке переконання, реальним «лакмусом демократії» для сучасної європейської держави. Тож може стати гарним «дороговказом» для майбутніх реформ «ЗеКоманди»
А як же справи з референдумами в «заморських» країнах? Там все, як правило – добре. Референдуми є досить поширеним проявом демократії та часто використовуються з різних питань. Для прикладу, на них можуть розглядатись як глобальні для країни питання – приєднання чи від’єднання держав від міждержавних союзів (організацій), так і «дрібніші» питання – розпорядження локальними ресурсами. А тому, громадяни розвинутих держав мають можливість реально впливати на прийняття загальнодержавних та/чи місцевих питань.
Уявіть собі, щоб сільська рада запитувала щось у місцевого населення про видобуток та продаж корисних копалин? Я вже мовчу про таку «консультацію» з народом президента, Верховної Ради чи Уряду.
Дуже цікавим є досвід Швейцарії, де на референдумі вирішуються питання запровадження та реалізації енергетичних проектів, дозволу на працю іноземців, оренди іноземними корпораціями різних енергетичних об’єктів, і найцікавіше – питання місцевих податків. «Апогеєм демократії», як на мене, є можливість розгляду на референдумі окремих видів актів парламенту. Ініціативна група по проведенню таких референдумів, може започатковуватись будь-ким, та сподіватись на всебічну та реальну підтримку органів влади.
Ви це собі уявляєте в Україні?
Наявність законодавства про місцевий та всеукраїнський референдуми, та практика постійного використання таких «важелів» прямої демократії є, на моє глибоке переконання, реальним «лакмусом демократії» для сучасної європейської держави. Тож може стати гарним «дороговказом» для майбутніх реформ «ЗеКоманди».
Сергій Панасюк, конституціоналіст, кандидат юридичних наук, професор кафедри Українсько-Американського Університету Конкордія
