Юридичних підстав для зауважень з боку інших країн до нового закону про освіту в Україні немає. Свого часу Україна ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. Але ця хартія не передбачає зобов’язанням нашої країни надавати повну освіту, викладання всіх предметів мовою меншини. Україна на це не погоджувалася.

Проте склалася певна традиція, що в угорськомовних і румуномовних анклавах в Україні діти навчалися рідними мовами. З прийняттям закону все виглядає так, що права меншин начебто зменшуються.

Не думаю, що в Румунії або, тим більше, в Угорщині в українських дітей є можливість здобувати повну середню освіту українською мовою.

Але насправді склалася подвійна ситуація: з одного боку, є об’єктивні передумови того, що люди говорять румунською чи угорською мовами, з іншого — не є нормальним, коли випускники українських шкіл належним чином не володіють українською мовою. Цей баланс у кожній країні вирішується по-своєму. Не думаю, що в Румунії або, тим більше, в Угорщині в українських дітей є можливість здобувати повну середню освіту українською мовою. Тож, думаю, що це питання можна вирішувати на паритетних засадах. Адже, наприклад, у Росії, де проживає велика українська громада, навіть початкових класів з українською мовою — буквально одиниці.

Так склалося історично, що румунські і угорські громади в Україні мали можливість навчатися і здобувати середню освіту рідними мовами. Але Україна все-таки рухається в напрямку того, щоб давати повну середню освіту державною мовою. Це — природний процес для будь-якої країни, і тут немає жодного злочину або криміналу.

Як реагувати Україні на ці зауваження та критику? Їй потрібно шукати якісь компромісні рішення. Можна розглядати варіанти розширених можливостей для представників національних меншин у рамках прийнятого закону, щоб паралельно відбувалося більш досконале вивчення мов нацменшин.

Але — варто шукати компроміс, не виходячи за межі ухваленого закону. Бо якщо ми зараз почнемо вносити зміни до закону, це не будуть зміни на краще. Ми чуємо серйозні застереження з боку прихильників державної української мови, які теж не задоволені цим законом. Але той баланс, який є у законі, думаю, на сьогодні відповідає і національним інтересам, і нашим міжнародним зобов’язанням.

Тому, очевидно, нашим партнерам доведеться призвичаюватися до нової практики української держави в освітній політиці.

Нам потрібно порівнювати ситуацію з іншими країнами, пояснювати і показувати, що жодного наступу на права національних меншин не відбувається.

Це — питання, в якому бажано якомога менше робити різких рухів. Якщо вже ми прийняли такий закон і такий варіант компромісу, то за нього треба і триматися.

Чому ці країни критикують закон? Чи роблять вони зауваження щодо нового закону, виходячи з якихось політичних міркувань, чи тому що вони є «друзями» Росії? Наприклад, молдовське питання — це окрема історія. Політика новообраного президента Молдови навряд чи може вважатися дружньою стосовно України загалом. До того ж, у цій країні доволі гострий внутрішній конфлікт. А, крім того, зберігається питання — чим молдовська мова відрізняється від румунської? Тобто цей випадок — окремий.

Не думаю, що Польщу можна вважати великим другом Путіна. Проте, якщо говорити про Польщу, Румунію та Угорщину, вони певним чином таки пов’язані з російським президентом, принаймні, в тому сенсі, що вони нібито реагують на посилення націоналізму всередині України і розглядають нові норми освітнього законодавства як посилення тиску на національні меншини в рамках посилення націоналістичних мотивів у внутрішній політиці.

Звісно, нам потрібно порівнювати ситуацію з іншими країнами, пояснювати і показувати, що жодного наступу на права національних меншин не відбувається.

Сусіднім державам, враховуючи, що демографічні процеси у Європі загалом є несприятливими, така ситуація, звичайно, вигідна. Вони будуть усіма силами добиватися того, щоб готувати собі на нашій території громадян, робочу силу й майбутніх фахівців.

До того ж, треба брати до уваги, що Румунія і Угорщина, на яких я переважно зосередився, мають дещо специфічну ситуацію. Якщо говорити про певні території України, на яких переважає румуномовне і угорськомовне населення, то не секрет, що ці люди масово отримують паспорти сусідніх держав. Не секрет, що вони регулярно виїжджають за кордон. І якщо вони прагнуть здобувати повну середню освіту на території України своїми рідними мовами, це означає, що вони пов’язують свої життєві плани з сусідніми країнами і розглядають варіант еміграції. Тобто фактично вони нібито перебувають на території України, але розмірковують про майбутнє навчання і працевлаштування не в Україні, а відповідно в університетах та компаніях сусідніх держав. Вони начебто наші громадяни на нашій території, але насправді у майбутньому їх мало що прив’язує до України, і фактично вони є громадянами сусідніх держав.

Цим сусіднім державам, враховуючи, що демографічні процеси у Європі загалом є несприятливими, така ситуація, звичайно, вигідна. Вони будуть усіма силами добиватися того, щоб готувати собі на нашій території громадян, робочу силу й майбутніх фахівців. І саме таку можливість вони мають на сьогодні. Звісно, вони не готові зараз від цього відмовитися. А дружба з Путіним у даному випадку є третьорядним чинником — вони керуються більш прагматичними мотивами.

Максим Розумний, доктор політичних наук, керівник Центру досліджень проблем Російської Федерації Національного інституту стратегічних досліджень