"Бачите, отака ситуація, вона вкотре, як на мене, передбачає необхідність прийняття законодавства про можливість, про проведення діяльності Верховної Ради, у певних випадках, онлайн. На превеликий жаль, відповідно до законодавства, у нас така можливість є тільки для засідань комітетів, передбачена в законі про комітети. І все-таки хотілось би, щоб цей от досвід перейшов і на інші робочі органи Верховної Ради України, щоб наше спілкування перестало нагадувати якісь скайп-вечорниці", – заявив на початку тижня на засіданні погоджувальної ради ВР перший віце-спікер Руслан Стефанчук, коментуючи хворобу спікера Дмитра Разумкова.
Торік він у співавторстві зі своїм братом Миколою Стефанчуком вже ініціював відповідний законопроект №3250 "Про підстави та порядок проведення пленарних засідань Верховної Ради України та засідань комітетів Верховної Ради України в режимі відеоконференції на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)". Станом на сьогодні цей законопроект значиться як відкликаний. Проте, очевидно, що ніщо не заважає народним депутатам ще раз ініціювати щось подібне.
Разом з тим, як текст законопроекту № 3250, так і загалом концепція проведення пленарних засідань українського парламенту в режимі відеоконференції є, м’яко кажучи, дискусійними та неоднозначними.
Стаття 84 Конституції України визначає, що рішення Верховної Ради приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування. А саме голосування здійснюється народним депутатом України особисто.
Як текст законопроекту № 3250, так і загалом концепція проведення пленарних засідань українського парламенту в режимі відеоконференції є, м’яко кажучи, дискусійними та неоднозначними
Визначення поняття "пленарне засідання" немає ані у Конституції України, ані у Регламенті Верховної Ради. Проте, таке визначення свого часу сформулював орган, що має право тлумачити Основний закон – Конституційний Суд України. Так, у рішенні КС від 17 жовтня 2002 року №17-рп/2002 вказано, що пленарні засідання – основна форма діяльності Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади під час її сесій. Це регулярні зібрання народних депутатів України у визначений час і у визначеному місці, які проводяться за встановленою процедурою.
Стаття друга Регламенту ВР визначає, що Верховна Рада проводить засідання у будинку Верховної Ради (місто Київ, вул. Грушевського, 5). З цього правила Регламент дає лише два виключення. Перше – за рішенням Верховної Ради, прийнятим більшістю народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради, її засідання можуть проводитися в іншому місці. Друге – у випадку оголошення указу президента України про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях (голова ВР, а у разі його відсутності – перший заступник чи заступник голови ВР, який виконує обов'язки голови, визначає місце і час проведення засідання).
Законопроект, який було ініційовано у 2020 році, не змінював ані вищевказаних положень Регламенту, ані положень статті 84 Конституції. Відтак прийняття аналогічного закону не можна вважати повністю відповідним Основному закону та нормам Регламенту.
Щодо цього слушно висловилися фахівці Науково-експертного управління ВР. У своєму висновку щодо законопроекту №3250 ними зазначено, що "з огляду на ті правила проведення пленарних засідань, які є традиційними для роботи парламенту і закріплені регламентними нормами, виникають певні сумніви стосовно того, чи може пропонований у проекті спосіб розгляду та прийняття законопроектів, проектів інших актів в режимі відеоконференції вважатись пленарним засіданням Верховної Ради у тому сенсі, в якому це словосполучення вживається у Конституції України".
Крім того, у висновку НЕУ йдеться про те, що "порядок проведення засідань Верховної Ради в режимі відеоконференції містить певний ризик, оскільки не дає гарантій захисту народного депутата України від стороннього тиску та не дозволяє з’ясувати, наскільки вільно відбувається волевиявлення особи під час відеоконференційного голосування".
І дійсно, якщо система "Рада" нині містить запобіжники проти неособистого голосування депутата, то як воно буде забезпечено дистанційно? Законопроект 3250 з цього приводу пропонував громіздку та сумнівну конструкцію голосування підняттям руки "на камеру" з подальшим фіксуванням голосування депутата лічильною комісією. Але, очевидно, що така процедура буде займати величезну кількість часу і не усуває повністю вірогідності неособистого голосування (особливо з огляду на можливості сучасного телекомунікаційного обладнання).
Ну, і насамкінець – матеріальний аспект. У своєму висновку профільний комітет ВР з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України зазначив, що законопроект 3250 "є таким, що має опосередкований вплив на показники державного бюджету (може призвести до збільшення видатків за необхідності додаткового придбання технічних і програмних засобів, систем захисту тощо)".
Як відомо з наших реалій, якщо може – значить неодмінно призведе. І особисто я (і як юрист, і як людина) не підтримую ідею спонсорувати за рахунок сплачених мною податків можливість народних депутатів працювати з дому, тим більше, що така можливість видається дуже сумнівною з точки зору закону.
Андрій Іванов, член Асоціації правників України, адвокат, старший юрист ЮК MORIS
