Марія посміхається, але її очі сумні. Вона, її чоловік і донька живуть в одній кімнаті гуртожитку в Гомелі на північному сході Білорусі. Туалет і кухню вони ділять з десятками інших сімей. Жінка розповідає про свій п’ятий день народження 27 квітня 1986 року: «Я була настільки захоплена, що навіть зараз пам’ятаю той день. Літо було спекотним, але дощовим». Батьки Марії приготували їй ванну, щоб вона могла відсвяткувати свій особливий день чепурною.
«Ми жили в селі без водопроводу. Тому тато збирав дощову воду у спеціальний резервуар. Я приймала ванну у цій воді, мила шкіру, очі, губи, волосся. Вона була така свіжа», - розповіла Foreign Policy жінка, якій зараз 38 років.
Читайте такожThe Guardian: Радіація з Чорнобиля ніколи не була замкнута лише в зоні відчуження
Останні шість років вона страждала від рідкісної форми раку слинних залоз, який пустив метастази у легені. У сім’ї Марії ніхто ніколи не хворів на рак. Тому вона звинувачує у своїй хворобі ту дощову воду.
«Нам нічого не сказали», - додала вона, пояснивши, що вранці 27 квітня дощова вода вже була забруднена радіоактивними речовинами. В 1986 році перед днем народження Марії на Чорнобильській АЕС вибухнув четвертий енергоблок. Наслідки стали однією з найгірших екологічних катастроф у історії. Більшість міст поблизу з електростанцією, зокрема Прип’ять в Україні, були евакуйовані. Горезвісна зона відчуження – це досі покинуте місце. Хоча сьогодні його відвідують туристи.
У 2018 році понад 60 тисяч відвідувачів побували в зоні. Хоча ще у 2013-му таких гостей було лише 18 тисяч, про що свідчить Департамент туризму Києва. Більше двох третин з них припадає на іноземців. При цьому, Чорнобильська зона відчуження набирає популярність як серед приватних, так і серед корпоративних туристів.
Тим часом, постапокаліптичне покинуте місце надихнуло на створення цілої низки комп’ютерних ігор, фільмів і книг, в яких кишить мутантами, страшними створіннями й страшними злочинами. В той час, як українська зона набирає міжнародний інтерес, мало хто знає про аналогічну територію по інший бік українсько-білоруського кордону. В 1988 році білоруська гілка Компартії виділила білоруські регіони поблизу Чорнобиля в Поліський радіаційно-екологічний заповідник.
«Це був мій клас», - каже колишній вчитель географії й історії Адам Воронець, піднімаючи розбитий глобус.
Парти, дошка і шкільне приладдя зникли з покинутої кімнати вже давно. По триповерховій будівлі школи гуляє вітер. В спортзалі рештки настінних малюнків нагадують про літню Олімпіаду в Москві 1980 року.
«Ми грали тут у волейбол до того, як сталася аварія», - сказав він з ностальгією.
Вийшовши з колишньої школи, журналісти пройшли вниз по алеї. На шляху з’явився жовтий знак з попередженням про радіоактивну загрозу. Але місцеві пташки цвірінькають і не помічають це застереження. Більшість будинків: пошта, універмаг, міська рада, — були зроблені з дерева з лише невеликим додаванням білої цегли. На вході до однієї з будівель журналісти знайшли купу старих радянських газет. Всі вони датовані вереснем 1986 року.
Читайте такожNewsweek: Дике життя процвітає в радіоактивному Чорнобилі без людей
Тоді село було евакуйоване. Це сталося аж через 5 місяців після аварії на ЧАЕС, впродовж яких тисячі людей купалися в радіоактивній дощовій воді. Від самого початку влада СРСР намагалася приховати реальні масштаби катастрофи. Мешканців певних сіл офіційно повідомили про аварію в Чорнобилі лише 8 травня. Гірше те, що чиновники не одразу вирішили, що робити. Спочатку вони евакуювали дітей, лишивши дорослих на місцях. Жителів сіл поблизу атомної станції перемістили на північ, яку згодом теж довелося евакуйовувати. Минали роки, перш ніж влада збудувала для вимушених переселенців нове житло.
У вересні 1986 року Воронець, його дружина і двоє дітей були виселені з їхнього дому і переміщені у помешкання іншої сім’ї, яка погодилася їх прийняти. Через півтора року їх переселили в один з багатьох однакових будинків у селі Ут, які збудували для переселенців із «заповідника». Марія після університету почала працювати на фабриці. Їй надали кімнату в гуртожитку для працівників. Хоч вона й досі живе там, жінка більше не може продовжувати працювати. Вона отримує менш як 100 доларів пенсії на місяць. Її чоловік постійно ніде не працює. Якийсь час він провів у Польщі, звідки пересилав гроші додому в Білорусь.
