За три з половиною роки великої війни Україна втратила тисячі військових і цивільних громадян. Та є ще одна, тиха втрата, про яку ми майже не говоримо — втрата сил, сенсу і психічної рівноваги серед тих, хто щодня допомагає іншим.
Медики, психологи, соціальні працівники — це люди, які щодня стикаються з болем, травмою, смертю, і водночас мусять залишатися сильними, спокійними, професійними. Саме вони стають "нервовою системою" країни, що виживає. Але в умовах війни ця система сама потребує лікування. Професійне вигорання — це не про "я втомився від роботи". Це хронічний стан емоційного, фізичного і ментального виснаження, який виникає, коли між вимогами та ресурсами людини утворюється постійна прірва.
Воно вражає не лише психіку, а й тіло: з’являються порушення сну, проблеми з серцем, імунною системою, концентрацією уваги.
Під час війни ці симптоми стають майже "нормою". Вітчизняні дослідження 2023–2025 років показують, що майже половина психологів і лікарів мають ознаки емоційного, фізичного та ментального вигорання, а у військових психологів — цей показник ще вищий. Причини — очевидні: надмірне навантаження, нестача відпочинку, моральна напруга через неможливість допомогти всім, невизначеність, правова й фінансова нестабільність. Як каже одна з дослідниць, "у нас часто лікують ті, хто самі не мають права захворіти". Тривалий час вигорання вважалося особистою проблемою — слабкості, "нестійкості", браку стресостійкості. Але сучасна наука каже протилежне: вигорання живе не лише всередині людей, а й усередині організацій.
Якщо керівництво не створює безпечного середовища, не визнає моральних дилем, не дає часу на відновлення — жоден "курс із стійкості" не врятує. Українські дослідження показують: ключовими факторами ризику є бюрократичний тиск, нестача управлінської підтримки, булінг у колективах, відчуття безправ’я та відсутності визнання. Тому порада "будь більш витривалим та потужним" без змін у робочих умовах — це, по суті, форма психологічного насильства.
У мирний час ми звикли говорити про баланс "робота–життя". Під час війни межі стираються: для лікаря, який чергує під тривогою, чи психолога, який слухає історії з фронту, робота — це виживання, ідентичність, спосіб зберегти людяність.
Саме тому, коли цей сенс руйнується, виникає не просто втома — а криза ідентичності. Втрата відчуття значущості, розчарування у професії, цинізм, байдужість — усе це прояви деперсоналізації. І вони небезпечні не лише для фахівців, а й для пацієнтів, яким ці люди допомагають.
Психологи, лікарі, волонтери: три обличчя вигорання у воєнній Україні
Українські психологи сьогодні — на передовій іншого фронту. Вони працюють із військовими, родинами полонених, переселенцями, дітьми, які бачили смерть. Вони слухають біль, який не зникає після однієї сесії, і часто роблять це без системної підтримки, без супервізій, без відпочинку.
Дослідження наших військових психологів показало: саме організаційні стресори — надмірне навантаження, адміністративний хаос, нестача етичної опори — найсильніше передбачають вигорання, тоді як особиста "стійкість" майже не захищає.
Інакше кажучи, не "нестача сили духу" знищує фахівця, а погана структура роботи. До цього додається явище, типове саме для українського контексту — "психологічне волонтерство". Багато спеціалістів з перших днів війни почали консультувати безкоштовно, допомагати біженцям, колегам, друзям — і не помітили, як це стало нескінченним марафоном без меж між "професійним" і "особистим".
Коли робота з болем стає життям — вигорання перетворюється на тінь, що ходить поруч.
Для лікарів війна стала одночасно марафоном і мінним полем. Зміни без вихідних, робота в укриттях, нестача ресурсів, етичні дилеми "кого рятувати першим" — усе це створює моральне тертя, яке накопичується у вигляді тривоги, безсоння, соматичних розладів. Міжнародні дослідження також показують: лікарі зі порушенням сну мають у 4 рази вищий ризик вигорання. Наші дані підтверджують цей тренд: найбільш уразливими є терапевти та інтерни, які одночасно борються з воєнною нестабільністю й тотальним дефіцитом часу. Ключова проблема — брак управлінської підтримки та правового захисту. У системі, де медик не впевнений, що його не зроблять "винним" у складному випадку, відчуття безсилля швидко стає хронічним. Саме тому в сучасних рекомендаціях з профілактики вигорання вказано: юридична безпека і чіткі правила етичного розбору випадків — це не формальність, а психогігієна системи.
Волонтерство — це ще одна лінія оборони України. Але воно має і темний бік: допомагаючи іншим, багато волонтерів поступово втрачають власні межі та ресурси. Дослідження серед українських жінок-волонтерів показало: переїзд і розлука з близькими посилюють почуття самотності, а саме воно пов’язане з підвищеною тривожністю, зловживанням алкоголем і симптомами вигорання.
Інакше кажучи, виснажує не лише фронт чи надмірна робота — виснажує відсутність підтримки, зв’язків і відчуття сенсу.
Цікава деталь: в Україні, де значна частина суспільства вважає себе релігійною, сама по собі віра не захищає від вигорання, якщо людина залишається ізольованою. Дослідження свідчать, що релігійність без реальної спільноти та людського контактуне дає відчуття підтримки. Натомість саме жива взаємодія — колеги, друзі, групи підтримки — має справжній профілактичний ефект. Отже, справа не лише у "внутрішній стійкості" чи вірі, а у соціальній пов’язаності, що тримає нас на плаву, коли ресурси вичерпані. Саме вона — найкраща вакцина від професійного вигорання.
Цифрова психогігієна: як технології можуть допомогти тим, хто рятує інших
Під час війни ми звикли бачити технології як зброю, броню або зв’язок. Але в медицині й психології цифрові інструменти стають захистом для психіки — новим рівнем турботи про тих, хто турбується про всіх.
Ідея проста: якщо неможливо дати всім психолога — можна дати цифрову "лінію відновлення", адаптовану під конкретні професії.
Короткі модулі на 7–10 хвилин, що допомагають стабілізувати сон, дихання, рутину, а також можливість запису на онлайн-супервізію чи коротку консультацію — усе це реально працює у воєнних умовах. Пілотні онлайн-тренінги із профілактики вигорання, проведені українськими й німецькими дослідниками (лікарями Charité Universitätsmedizin Berlin та співробітниками Кафедри психосоматичної медицини НМУ ім. О.О. Богомольця в межах проєкту SOLOMIYA), показали: навіть дві онлайн-сесії по дві години можуть значно знизити рівень тривоги, покращити самопочуття і підвищити впевненість у власних силах. Середня оцінка задоволеності учасників — 9 із 10. У країні, де триває війна, це не просто цифра — це доказ, що допомога можлива навіть у найважчих обставинах.
Різні професії звісно потребують різні "цифрові дози". Так для лікарів потрібні модулі про моральні дилеми, юридичний захист і сон після чергувань. Для медсестер — короткі практики з дихання, релаксації та навчанням навичок спілкування з агресивними пацієнтами. Для психологів — цифрові супервізії, інструменти для встановлення меж, відновлення сенсу і короткі рефлексивні практики після важких консультацій.Такі системи не замінюють живу терапію, але створюють першу сходинку допомоги, своєрідну "цифрову аптечку" для психіки.Наші дослідження показують: цифрові програми працюють не тоді, коли їх "спускають згори", а коли вбудовують у графік і культуру роботи. Тобто, якщо лікарня одночасно оптимізує документообіг, дає людям реальний час на відпочинок і підтримує цифрові інструменти — вигорання реально зменшується. А якщо просто "скинути всім лінк на застосунок", нічого не зміниться.Сенс не в технології, а в архітектурі турботи: коротко, конкретно, під час роботи, з людяністю й без зайвої пафосності.
Автор: Володимир Русанов, лікар-психотерапевт і дослідник.
Працюю над PhD-дисертацією про профілактику професійного вигорання серед вітчизняних медиків у воєнний час за допомогою цифрових психологічних інструментів. Тому про це пишу не лише як фахівець, а й як людина, яка бачить цю проблему зсередини — щодня.
