Під час передвиборчої кампанії у Володимира Зеленського і його команди ще не було жодної концепції поведінки по відношенню до окупованих Донбасу і Криму. Тоді Зеленський дуже технологічно обходив питання, які стосуються не лише геополітики, а й загалом життєдіяльності країни.

Очевидно, що усвідомлення викликів відбувається лише зараз під впливом як найближчого оточення, так і дальшого – ймовірних союзників.

На першому етапі Зеленським був зроблений хід, що став продовженням діяльності попередньої влади щодо окупованого Донбасу

На першому етапі Зеленським був зроблений хід, що став продовженням діяльності попередньої влади щодо окупованого Донбасу. Зокрема, знову був призначений Леонід Кучма головою української делегації у Тристоронній контактній групі щодо врегулювання ситуації на Донбасі. Тоді багато що свідчило про можливість повторення шляху Петра Порошенко.

Нагадаю, що Мінські домовленості були персональним узгодженням Порошенком і Путіним позицій по окупованих територіях. Ми можемо підозрювати, що рішення про повернення Кучми ухвалювалося Зеленським під впливом не Порошенка, а Пінчука, зустріч із яким у нього відбулася напередодні. Тож у цьому плані була небезпека повторення програшної поведінки Петра Порошенка.

Подальші кроки, можна підозрювати, почали здійснюватися не стільки під впливом внутрішніх факторів, скільки під впливом зовнішніх чинників. Адже почастішали повідомлення про ймовірність персональної зустрічі Володимира Зеленського і Дональда Трампа. Нещодавно між ними відбулася телефонна розмова, що є важливим для України.

Водночас посилилися ініціативи з боку особисто Зеленського щодо зміни програшних для України переговорних форматів. Все те, що раніше говорили експерти про необхідність залучення Сполучених Штатів Америки і Великобританії в якості переговірників, нарешті було почуто

Водночас посилилися ініціативи з боку особисто Зеленського щодо зміни програшних для України переговорних форматів – і мінського, і нормандського. Все те, що раніше говорили експерти про необхідність залучення Сполучених Штатів Америки і Великобританії в якості переговірників, нарешті було почуто. Зрозуміло, що таке розширення кола переговірників без згоди Вашингтону і Лондону не може відбутися одразу. І, як ми бачили, ці пропозиції наразилися на достатньо холодний прийом, тобто згода від цих держав не була отримана.

Але важливо тут те, що була чітко зазначена позиція України. І ця позиція була відмінною від позиції Порошенка, який, нагадаю, півтора роки не призначав посла у Великобританії і не наважувався говорити про будапештський формат переговорів (тобто із залученням США і Великобританії).

Відтак, принаймні у риториці став помітним геополітичний дрейф України від орієнтації на Євросоюз до орієнтації на Сполучені Штати. Це – лише натяки, але, можливо, саме з цим пов’язане посилення впевненості, яка з’являється у Зеленського. І йдеться тут не лише про заяви, але й про дії. Зокрема, недавній приклад – затримання російського танкера «NEYMA», який блокував українські військові кораблі у Керченській протоці торік. Така дія одразу отримала схвальний відгук, зокрема, і від американців. Тобто зараз можна побачити прихильні знаки від Сполучених Штатів Америки, зокрема, з боку дипломатичного корпусу і Державного департаменту.

Можливо, саме із цим пов’язане посилення риторики та позицій Зеленського та його оточення. З останнього – Роман Безсмертний заявив, що Зеленський вилучив Медведчука з мінських переговорів. А включав кума Путіна у цей переговорний процес свого часу ніхто інший як Порошенко. Медведчук – це людина, в якій зацікавлений Путін і яка є провідником інтересів та поглядів «хазяїна Кремля» в Україні.

Отже, посилення позицій Зеленського стало помітним у геополітичному питанні. У зв’язку з чим це сталося? Поки що іншої версії, аніж інтенсифікація стосунків із США, у мене немає.

Якщо аналізувати окремі заяви про політику щодо окупованих територій, які вже лунали від нової влади… Леонід Кучма одразу після повернення його Зеленським у мінський переговорний процес сказав, що Україна має замислитися про зняття блокади ОРДЛО. Натомість буквально на днях представник президента в АР Крим Антон Кориневич висловився про те, що водна блокада Криму є правильним заходом і зберігатиметься.

Моя позиція по питанню блокади окупованих територій незмінна: я є прихильником блокади окупантів та їхніх посібників.

Реальних можливостей повернути окуповані території за нинішнього режиму в Росії немає. Ані військовим, ані дипломатичним шляхом

Щоправда, водночас вважаю, що нам потрібно виводити максимальну кількість українських громадян з окупованих територій. А це значить, не просто виводити їх звідти і кидати напризволяще, але й забезпечити цих людей житлом. Кошти, які надходять від ЄС і США, нарешті мають бути використані на будівництво містечок та створення робочих місць для вимушених переселенців. Така практика побудови містечок існує у світі – варто подивитися на досвід Ізраїлю та Німеччини. 

Реальних можливостей повернути окуповані території за нинішнього режиму в Росії немає. Ані військовим, ані дипломатичним шляхом…

Для того, щоб з’явилася можливість повернення цих територій мирним шляхом і в дипломатичний спосіб, потрібне збільшення тиску на Москву з боку Заходу. Тоді з’явиться шанс. Саме так було після руйнації СРСР, коли возз’єдналася Німеччина. Коли за сепаратистською структурою стоїть потужний сусід, то, на жаль, возз’єднання не відбувається.

Згадайте хоча б приклад Кіпру. Північний Кіпр з 1974 року окупований Туреччиною. Він економічно слабший, аніж греко-культурний Кіпр, але, тим не менше, це не призводить до об’єднання. Хоча і Євросоюз намагається допомогти (буцімто єдиний Кіпр вступив до складу ЄС), але частина території країни залишається окупованою.

Аналогічні приклади – частина Молдови, тобто Придністров’я, та частини Грузії, тобто Південна Осетія і Абхазія. Їх інтеграція назад до своїх країн не відбувається. Поки не буде запущений маховик реального ослаблення, аж до саморуйнації, Росії, на жаль, нічого не зміниться, бо інших дієвих механізмів повернення всіх цих територій поки що немає.

Ідеї про максимальний товарообіг або єдиний гуманітарний простір з окупованими територіями мені здаються тупиковими

Тому ідеї про максимальний товарообіг або єдиний гуманітарний простір з окупованими територіями мені здаються тупиковими. Вони не є нереалістичними, але у підсумку вони аж ніяк не призведуть до реінтеграції окупованих територій. Ні де-юре окупований Крим, ні де-факто окупована частина Луганщини та Донеччини, поки за ними стоїть Росія, не повернуться до складу України через буцімто налагодження гуманітарних взаємостосунків.

Водночас деструктивний вплив на Україну звідти може початися. Наприклад, корупціогенна складова у таємних (неофіційних) економічних стосунках, тобто контрабандних. Такі стосунки значною мірою присутні на окупованих територіях і є небезпечними для економічного клімату України, бо вони, як метастази, перекинуться і сюди. Тому я – за максимальне припинення будь-яких взаємостосунків із окупованими територіями.

Що стосується відсторонення Медведчука Зеленським від мінських переговорів… Відсторонення Медведчука – це правильно і чудово. Та цього замало. Справа в тому, що мінський процес є антиконституційним. Він відбувається під егідою почесного функціонера Леоніда Кучми, якому дано доручення спочатку Порошенком, потім – Зеленським проводити переговори. Однак підписи будь-якого представника, який діє за дорученням президента України, є нелегітимними і недійсними. У Конституції чітко сказано, що президент не має права передавати свої повноваження. Тобто будь-який підпис під домовленістю про проведення виборів місцевих рад на будь-якій території або внесення змін до Конституції є нелегітимним і неконституційним.

Відтак, конче необхідно повернути переговори у конституційне русло. Це означає, що Верховною Радою має бути створена комісія, бо саме парламент має прерогативу на ведення такої політики і затвердження результатів. Поки цього немає, все відбувається у неконституційному руслі, і, як будь-яке порушення закону, у подальшому це погано відзначиться на всьому кліматі в країні, тому що це – зразок недотримання законодавчого поля України.

Мінський процес був неправильним від початку

Тобто мінський процес був неправильним від початку. Прикро, що Україна так і не наважилася про це сказати. Попередня Верховна Рада була абсолютно імпотентною в плані відсутності власної позиції і повністю підпорядковувалася Порошенку. Якихось підстав стверджувати, що нова Верховна Рада буде самодостатньою, також немає. Тому при всій критиці цього процесу доводиться спостерігати за ним зі сторони. Мінський процес від початку є рішенням двох президентів – Росії та України.

Підсумовуючи вище сказане, можна згадати сподівання Володимира Зеленського, висловлені на початку липня під час спільної прес-конференції із Дональдом Туском – сподівання на те, що через рік у нас уже не буде війни. Оптимізм у політиків – це добре. Але всі реляції попередньої влади (нагадаю, що деякі депутати від БПП стверджували, що окуповані «ЛНР» і «ДНР» будуть повернуті в 2018 році) залишилися просто словами.

Повернути окуповані території Донбасу і Крим за один рік нереально

До того ж, дивлячись, що вважати завершенням війни. Якщо йдеться про умовне перемир’я з відсутністю стрілянини на лінії розмежування, то теоретично це можливо. Але було б більш можливим, якби на лінії розмежування стояли не українські війська, а й ще якісь допоміжні структури ООН чи НАТО. В теорії це можливо.

Якщо ж вважати завершенням війни вирішення долі окупованих територій (мені здається, що це більш правильно), то потрібна або згода України на те, що всі окуповані території – російські, а це неприпустимо (на щастя, жодна політична сила в Україні не ставить так питання і не налаштована на поразку), або повернення територій. Проте повернути окуповані території Донбасу і Крим за один рік нереально. Ніяких підстав сподіватися на це немає, тому не варто мати ілюзій щодо цього.

Олександр Доній, політичний аналітик, колишній народний депутат України, голова Центру досліджень політичних цінностей