11 серпня 1973 року на екрани по всьому СРСР вийшов телесеріал, який змушував глядачів кидати всі справи. «Сімнадцять миттєвостей весни» транслювався о 19:30 впродовж 12 днів поспіль. І кожен епізод чорно-білої драми про шпигунів часів Другої світової війни збирав 50-80 мільйонів глядачів.
На 70 хвилин, впродовж яких тривала кожна серія, вулиці міст ставали порожніми, електростанціям доводилося працювати більш посилено, а злочинність завмирала. Навіть лідер радянської імперії Леонід Брежнєв умисне змінив час засідання Центрально Комітету, щоб подивитися чергову серію, настільки він був захоплений історією про радянського шпигуна, який проник у лави нацистів, щоб зірвати операцію «Схід сонця», пише The Guardian.
Читайте такожWashington Post: Захід досі не виніс головний урок з війн Росії проти України і Грузії
Таку кодову назву мали реальні таємні переговори між німецькою і американською розвідкою, націлені укласти окремий мир у останні місяці війни.
«Я не пам’ятаю часів, коли я не знала про серіал. Він вийшов на екрани, коли мені було вісім років. Це дещо, на чому я виросла. Всі у школі говорили про нього. Дуже швидко фільм став частиною нашого культурного досвіду, нашим фольклором», - сказала журналістка BBC Діна Ньюман, яка народилася у Москві.
Втім, як і більшість витворів радянської культури у 70-х роках, «Сімнадцять миттєвостей весни» були пропагандою. Вони були частиною реформ, ініційованих призначеним тоді головою КДБ Юрієм Андроповим, який прагнув покращити імідж свого відомства.
«Андропов відчував, що влада КДБ була підірвана десталінізацією Микити Хрущова. Він хотів повернути престиж і містику у роботу таємних агентів, сподіваючись привабити освічених і молодих рекрутів на службу», - пояснила Ньюман.
Андропов дав поштовх випуску серії книг, пісень і фільмів, які прославляли роботу агентів, які працювали за кордоном. Одним з них був детектив, написаний Юліаном Семьоновим.
«Андропов читав кілька ранніх новел Семьонова. Він відкрив для письменника архіви КДБ включно із засекреченими файлами про операцію «Схід Сонця», - сказав експерт з питань розвідки і автор шпигунських романів Джеремі Данс.
У зйомки серіалу втручалися заступник Андропова і кілька оперативників КДБ, які надавали «технічні поради». Тож молодій режисерці Тетяні Ліозновій довелося працювати в дуже складних умовах. Але їй все ж вдалося перетворити пропаганду на мистецтво, віддавши головну роль Макса Отто фон Штірліца харизматичному актору В’ячеславу Тихонову.
Після трансляції першої серії Штірліц став чимось на зразок героя радянського фольклору, своєрідним аналогом Джеймса Бонда. Кожного року фільм з’являвся на телеекрани в країнах Варшавського договору перед 9 травня, коли СРСР святкував перемогу над нацистською Німеччиною. Потім з’явилися анекдоти про Штірліца, які натякали на незворушну і часто беземоційну гру Тихонова. Втім, шоу змусило мешканців СРСР повірити у силу радянських спецслужб і те, що радянська армія нібито сама перемогла у Другій світовій війні.
Читайте такожBloomberg: У Росії немає майбутнього з вини Путіна
Серіал про Штірліца отримав неочікуване життя після розпаду комуністичної імперії. В 1991 році режисер з Санкт-Петербурга зняв короткий фільм про місцевого чиновника, який раніше був радянських шпигуном у Східній Німеччині. У одному з епізодів фільму цей петербурзький герой повторює сцену з «Сімнадцяти миттєвостей весни», коли Штірліц повертався в Берлін. Чиновника знімали за кермом його «Волги» під пісню з фільму про Штірліца на фоні. Цим чиновником був Володимир Путін.
«Це спрацювало. Люди почали асоціювати Путіна зі Штірліцем. Сам Путін ніколи не казав, чи Штірліц надихнув його стати шпигуном. Але йому був 21 рік, коли вийшла перша серія фільму. А через два роки після прем’єри він приєднався до КДБ», - зауважила Ньюман.
Асоціація з кіногероєм точно не нашкодила Путіну. В 1999 році газета «Коммерсантъ» проводила опитування: кого б росіяни хотіли бачити своїм наступним президентом. Штірліц опинився на другому місці після маршала Георгія Жукова. У додатку до номера тижневика тоді було фото Штірліца з підписом: «Президент – 2000».
Читайте такожAtlantic Council: війна - дорога справа і росіяни це починають відчувати
«Це доводило, що Друга світова війна нагадувала росіянам про найбільше досягнення їхньої країни, а армія досі користувалася великою повагою. Попередній президент Борис Єльцин був смішний, часто на підпитку. Тепер люди хотіли когось менш російського», - пояснила Ньюман.
На тлі несправедливості і корупції 90-х років у Росії Путін вибивався із загальної картини, тому що його вважали кимось в стилі Штірліца. Після 18 років правління Путіна мало хто з росіян досі вірить у таке порівняння.
