80 років тому Адольф Гітлер і Йосип Сталін уклали між собою пакт. А 30 років тому країни Балтії повстали проти радянського правління. Розуміння цих процесів досі відрізняє Західну і Східну Європу, що виливається у політичні наслідки.
Про це пише Die Welt, додаючи, що у Німеччині мало хто навіть з хорошою історичною освітою мало знає про згадані події. Але це були два переломні моменти, які по-різному змінили європейську історію.
Видання нагадує, що у 23 серпня 1939 року був підписаний пакт «Ріббентропа-Молотова», який розв’язав руки нацистському режиму у його бажанні знищити Польщу. У свою чергу, СРСР отримав «зелене світло» на захоплення східної частини польської території, а також три країни Балтії.
Цей поділ на сфери впливу був закладений у спеціальному таємному «Додатковому протоколі» до звичайного й оприлюдненого пакту «про ненапад» між двома диктатурами. Тому тридцять років тому 23 серпня отримало додаткову символічну силу. Того дня в 1989 році два мільйони громадян Литви, Латвії й Естонії утворили живий ланцюг, який простягався через територію їхніх країн. Цим «Балтійським шляхом» вони висловили бажання від’єднатися від СРСР і відновити національну державність своїх республік.
Читайте такожSüddeutsche Zeitung: Спроби Росії виправдати пакт «Ріббентропа-Молотова» безпідставні
Це була перша масова маніфестація волі до національної незалежності на території Радянського Союзу. На той час радянська імперія вже переживала важчі часи. В Польщі й Угорщині комуністичне монопольне правління було ослаблене. Але «Балтійський шлях» став новим якісним кроком вперед до демонтажу радянської влади. Він не просто поставив під сумнів контроль Москви над республіками-сателітами, а й легітимність і єдність СРСР як такого.
Балтійські країни умисне провели неймовірну демонстрацію з вимогою свободи саме 23 серпня. Таким чином день, коли тоталітарні режими підписали смертний вирок незалежності Литви, Латвії й Естонії, став днем, коли вони відродили цю незалежність. В Східній і Центральній Європі, особливо в Польщі й країнах Балтії, ці історичні події сильно впливають на політичне міркування сучасності. В Західній Європі, тим часом, їх ледве згадують.
У 2009 році Європарламент оголосив 23 серпня всеєвропейським Днем пам’яті жертв тоталітарних режимів. Але в Німеччині майже ніхто на це не звертає уваги. Боротьбу за свободу балтійських народів у Німеччині розглядають з прихильністю й симпатією. Але у порівнянні з подіями в Угорщині, Польщі, Чехословаччині й Румунії цій боротьбі відводять маргінальну роль. У свій час існували страхи, що розпад СРСР призведе до хаосу, дасть поштовх націоналістичним силам або змусить радянський режим повернутися до жорстоких практик.
Читайте такожNewsweek: Гітлер, Сталін й інші диктатори стали прокляттям для їхніх сучасних нащадків
Німеччина була не єдиною західною країною, яка сподівалася на те, що Радянський Союз продовжить існувати заради стабільності. Однак, у неї були особливі почуття поваги до Михайла Горбачова, який так багато зробив для німців. Загалом, німецький погляд виходив за межі визвольних 1989-1990 років і став основою сучасного переконання: Горбачов дав Європі свободу, а німцям – єдність.
Письменник Ганс Магнус Ейзенсбергер в 1989 році написав есе під заголовком: «Герої відступу». Горбачов був як прообраз справжнього героя, але насправді антигероя, який наважується відступити з позицій. Тому що утримати їх можна лише за допомогою безглуздого застосування грубої великої сили. Заголовок Ейзенсбергера зміг здобути великий успіх, тому що відображав настрої Німеччини після 1989-1990 років. Тоді героїзм розглядався як непотрібний пережиток минулого. Адже Європа стала мирним місцем, а Німеччину оточували «друзі».
Але в Східній Європі, особливо в пострадянських країнах, образ Горбачова не такий вже й позитивний. Там його розглядають перш за все як лідера компартії, який хоч і намагався реформувати комуністичну систему, бажав її зберегти. А в країнах Балтії пам’ятають, що в січні 1991 році Горбачов був готовий застосувати насильство, щоб врятувати існування СРСР.
Читайте такожNewsweek: "1984" Оруелла дуже схожий на 2019 рік в реальності
Але німецький старий культ «Гобі» досі впливає на мислення Німеччини у зовнішньополітичних підходах до Москви. Кожен раз, коли йдеться про події в Східній Європі, у Берліні думають: «А як Росія відреагує на це?».
«Страх перед тим, що Москву можна спровокувати, змусив федеральний уряд, приміром, потопити ініційоване США включення Грузії й України в НАТО через видачу їм плану дій у 2008 році. Кремль відреагував на це вторгненням у Грузію в того ж року, анексією Криму у 2014-му і прихованим вторгненням на Схід України», - пише видання.
Die Welt наголошує, що перехід України й Грузії під захисну парасольку західного оборонного альянсу в ті часи нічим не загрожували Володимиру Путіну. Поблажливість, яка повинна була схилити Кремль до співпраці, була сприйнята російською стороною як слабкість і запрошення до прояву агресії.
Як і боротьба балтійських народів за свободу, пакт «Ріббентропа-Молотова» грає вторинну роль в історичній свідомості німців. Його розглядають як епізодичну інтерлюдію, яка стала марною з початком війни між Німеччиною і СРСР. Але пакт від 1939 року був більшим, ніж просто тимчасовим тактичним кроком. Гітлер і Сталін добре знали, що в якийсь момент настане час для конфронтації між ними. Але вони вирішили об’єднати сили проти спільного ворога – Заходу.
Читайте такожThe Atlantic: «Чорнобиль» нагадує, як світу пощастило з розпадом СРСР
СРСР допомагав німецькій військовій машині, постачаючи сировину в той же час, поки антифашистську літературу розкладали в поштові скриньки по всьому союзу. Щоб задобрити Гітлера, Сталін усунув єврея Максима Литвинова з посади в міністерстві закордонних справ Радянського Союзу. У свою чергу, голова нацистської дипломатії Йоахім фон Ріббентроп, який вів переговори з Москвою, повідомив своєму керівництву у Берліні, що почувався «ніби серед партійних товаришів», поки був серед московських функціонерів.
Після падіння нацистського режиму Сталін зберіг все, що захопив завдяки домовленостям з Гітлером. Але у ФРН розуміння того, що домовленості між диктаторами впливають на світ навіть сьогодні, з роками випарувалося. Однак, це сталося не одразу. Першим рокам існування ФРН були притаманні антикомуністичні настрої. І пакт «Ріббентропа-Молотова» розглядали як доказ рівності між страшними тоталітарними системами, які на перший погляд були ідеологічно протилежними. В 1950-1960 роках у Німеччині радянський комунізм розглядали як щось тотожне нацизму. І так вважали не лише політики правого толку. Слова про те, що комунізм – це «пофарбований в червоне фашизм», сказав перший післявоєнний голова Соціал-демократичної партії Курт Шумахер, який пережив концтабори.
Читайте такожГенсек НАТО поставив в один ряд Гітлера, Сталіна та ІДІЛ
В середині 60-х років парадигма змінилася. Ліві студентські рухи сильно вплинули на німецьку політику, зруйнувавши всю тогочасну теорію про тоталітарні режими. Німецька провина стала виправданням і «алібі» для комуністичних злочинців. Спробам поставити знак тотожності між комуністами й нацистами почали протиставляти той факт, що багато колишніх нацистів обіймали впливові посади у ранній ФРН. Така критика була частково виправданою. Але з роками вона привела до того, що будь-які спроби порівнювати криваві диктатури почали називати спробами применшення звірств німецьких нацистів. «Антикомуніст» стало лайливим словом і синонімом до «реакціонер».
З поля зору випав той факт, що історію 20-го століття не можна зрозуміти без оцінки доленосної взаємодії між тоталітарними системами. І що з часом східні європейці, німці й Росія зможуть дійти згоди у ставленні до своїх колишніх правителів.
Сьогодні відмінність у ставленні до 23 серпня на Заході й на Сході Європи демонструє, наскільки сильно історична пам’ять європейців відрізняється. Й не варто недооцінювати наслідки від цього поділу Європи за спогадами про тяжке минуле.
