Не знаю як для кого, але для мене очевидні дві речі. По-перше, Президент нізащо не розпустить Верховну Раду – і правильно зробить. По-друге, Мороз панічно боїться розпуску, і, хоча в нього, напевне, є розуміння того, що Ющенко на це не піде, підсвідомий страх не дає можливості діяти розумно і зважено... Десь у глибині підсвідомості прокручується: Ющенко може розпустити парламент, бо є за що.
А за що, власне?
Звісно, не через те, що за 60 днів парламент не сформував уряд. Це може слугувати лише приводом для розпуску, але не причиною. І пародійними виглядають спроби парламентської більшості ухвалити рішення про те, щоб називати уряд не відставленим.
А за те, що Мороз як ніхто інший чудово усвідомлює: фігура Януковича, яку він узявся лобіювати разом з усією “антикризовою коаліцією”, м’яко кажучи, аж ніяк не об’єднує українців. Так уже історично склалося, не без участі, до речі, самого Мороза.
Ну яка нормальна душа зможе проти цього щось заперечити? Хай ти тричі любиш, шануєш, обожнюєш цю людину, але якщо ти живеш в Україні, то маєш розуміти, що цього замало. Прем’єр-міністра мають однаково шанувати в Донецьку, у Києві, в Сумах чи у Львові, робітники і студенти, учителі і учні, журналісти і селяни, бізнесмени і депутати... А як його шануватимуть, наприклад, студенти, які менш як два роки тому танцювали під “Оранжевоє небо” у виконанні дружини тодішнього кандидата в Президенти? Чи, наприклад, селяни, які зачитували до дірок газету “Сільські вісті” і якій вони безмежно довіряли?
Якщо всього цього не розуміють Ахметов, Тарас Чорновіл чи Симоненко, то Мороз не то що розуміє, а відчуває всією спиною. Звідси й цей страх. Страх того, ЩО мало б бути НАСПРАВДІ, якби не м’якість першої особи й не нарвані заклики Тимошенко, які скоріше діють стримувальним чинником для Президента. Страх того, ЩО вчинив би і сам Мороз, якби був на місті Президента й мислив як державник, а не як дрібний капосник, який кинув з балкона на голову перехожого лайна й чекає реакції. Але при цьому, випереджаючи події, кричить: якщо перехожому раптом здасться, що на нього впало лайно, то він неправий. То не лайно, а повидло...
Ось у такому повидлі ми зараз опинилися. А хто і як його злизуватиме, побачимо через кілька днів.
Ілона Вишинська, м. Київ
