Мої подруги роз`їжджаються по іноземних заміжах. Переважно - по американських. А це дуже сумно - розлучатися з подругою. Без найкращої подруги життя стає емоційно біднішим, а ти сама більш вразливою. Ні з ким ти не зможеш пробігтися по магазинах так, як з нею. Жіноча дружба, як показують окремі соціологічні дослідження, міцніша за чоловічу. Жінки можуть влаштувати масштабну сцену заздрощів, якщо ти реалізувала її мрію і придбала собі сумку-саквояж її улюбленого розміру, або якщо ти пошила костюм з тканини, на яку накинула оком вона. Але це апогей загострення відносин. У великих речах і великих життєвих проектах подруги не заздрять, вони прагнуть допомогти і вміють за тебе радіти. І вже не говоритимемо про те, що найкраща подруга, якщо ти замовила їй в Ермітажі магнітики з полотнами імпресіоністів, ніколи не переплутає, і не привезе натомість голландський пейзаж, Караваджо або Шишкіна.
У нас з кращою подругою свій досвід і свою точка зору на шлюби з іноземцями. Ми дванадцять років тому, починаючи працювати у Києві, у відділі цікавих тем в одній загальноукраїнській газеті, зробили про це цілу серію статей. Наперед зазначимо: особисто для себе заміжжя з іноземцями нас не цікавило. І хоча заміж ми, певна річ, хотіли, але для нас було важливо жити у своїй, православній країні.
Я за рік до цього, навчаючись в Австрії, цілком усвідомлено ігнорувала залицяння американців (У Нижній Австрії є студентське містечко, куди на один семестр приїжджають студенти Стюбенвільського католицького університету, і українки, білоруски й полячки мали у американських хлопців абсолютний успіх). На той час у мене був свій український бой-френд. А моя подруга в свої двадцять два роки зі своїми граціозними формами і жвавим розумом так подобалася вітчизняним чоловікам, що їй і на думку не спадало шукати собі пару через агентство. Отже нами рухав лише журналістський інтерес до модної шлюбної тенденції. Ми акредитувалися у всі пристойні шлюбні агентства, вказавши себе в даних, як виховательки дитячого садка. Якщо шлюбні сайти були платні, то редактор газети видавав нам гроші і потім з нетерпінням чекав, коли ж підуть перші зустрічі з нашими іноземними женихами, забиваючи місце для анонсу на першій шпальті. Ми на зустрічі з женихами ходили по двоє, і, закликаючи нашого потенційного жениха не соромитися, самі жваво відповідали на всі запитання. А потім довго ворожили, на кого з нас двох він все-таки більше вівся. Відразу це зрозуміти складно, в шлюбних агентствах своя мафія, свої внутрішні механізми і конкуренція, тому будьте ви хоч першою красунею, не факт, що заїжджому женихові вдасться забрати саме вас. Можливо, вас захочуть покрутити на ринку наречених, а йому під слушним приводом видадуть якусь іншу дівчину. Пам`ятаю, як ми жартома обговорювали підсумки таких зустрічей. «Кицю, я ж молодша - я йому більше сподобалася», - переконувала мене подруга. «Молодша ти не намбагато. Але справа в іншому: йому потрібна не яскрава гастроль, а спокійна старість. Старість він би захотів коротати зі мною», - заперечувала я. Десь такі розмови виливалися в написання статей. Як добре, що наші закордонні принци не читали щоденних київських газет. У наших статтях гострі оцінки та уїдливі деталі зустрічі обганяли одне одного.
Мій майбутній чоловік зробив нам з подругою чудові фотографії, їх розмістили на сайтах. І до нас повалили листи. Ми вечорами переглядали і прочитували ці листи, з професійним, майже чоловічим цинізмом, оцінюючи мізки наших потенційних обранців. Іноді траплялися чоловіки дуже недурні, та й небідні, але для нас завжди було важливо розмовляти рідною мовою. Розмовляти - це така розкіш, якою неможливо пожертвувати навіть заради вілли на океані. Мій бой-френд, чудово знаючи мої погляди, не нервував, і лише одного разу, проглядаючи каталог нерухомості одного жениха-архітектора, зазначив, що він теж подобається іноземкам. Коли я сказала своїй подрузі, що якось незручно: ці женихи - живі люди, а ми нахабно увірвалися в чужу мрію і копирсаємося в ній. Вона холоднокровно зазначила: ми увірвалися не в чужу мрію, а в таємницю чужого бізнесу, а ці хлопці не такі прості, у них сидить секретарка і робить масові розсилки їх листів і каталогів, тільки імена наречених міняє. Однак, наш висновок після цих відвідин був такий: вийти заміж за іноземця це цілком реально. Вони переважно шукають в Україні курочок з непоганою зовнішністю, але раз нашим курочкам це допомагає стати жарптицями, то чом би й не вийти?
Відвертим обманом наших жінок ми визнали тільки так звані ярмарки наречених. Ярмарки наречених - це в основному і є секс-тури іноземних дон-жуанів, які прикидаються женихами. Але сумно за наших дівчат, які одягаються туди, як принцеси на головний бал свого життя. До речі, там нас з подругою ніхто й не вибрав. Але у нас пом`якшувальні обставини: там на десять женихів було двісті дівчат, серед яких були дуже красиві. Ми абсолютно не прагнули одягнутися і показати товар лицем, хоча на тлі присутніх тут стюардес і це було б марно. Ми з одного боку були готові порадіти за красу своїх співвітчизниць, з іншого - скаженіли від думки, що ця публіка зовсім не одружуватися приїхала. Це було видно неозброєним оком. Нас, як я вже сказала, нас на цьому заході увагою обійшли. Уявні женихи-туристи не захотіли вгадати за старими джинсами золоті серця і покірливу вдачу «виховательок дитячого саду». Тоді, опублікувавши ці статті ще в кількох видань, ми, не напружуючись, заробили з подругою доларів так по триста. До речі, в 1998 році такою була ставка оглядача пристойного видання, а свою першу квартиру на Дорогожичах я купила менше, ніж за шість тисяч. З тих пір минуло більше десяти років.
Мої подруги потихеньку почали роз`їжджатися в далекі країни. Спочатку виїхала Орися зі Львова. Її давнішній приятель переїхав у Штати раніше і відкрив там ресторан. А вона з часом подивилася на нього іншими очима. Коли вона виїхала, у мене було таке відчуття, що за океан перебрався весь Львів. Тепер я тішуся з її рідкісних фотоісторій, і мрію про зустріч. Потім трапилася історія з Ганнусею з Івано-Франківська. Галичанин, який перебрався до Штатів, шукав галичанку. Класика жанру. Друзі йому допомогли галичанку знайти. І ось тепер ще один хлопець, православний американець, який шукав православну дружину, здається, міцно взяв за руку мою кращу подругу. Американці, які навернулися в православ`я, у своєму пошуку знайти православну дружину за наполегливістю нічим не поступаються адміністрації Буша, який шукав в Іраку чи то нафту, чи то ядерну зброю. Вони промоніторять всілякі там контакти-однокласники, вишукуючи православні співтовариства, своїм духівникам, які вирушають у паломництво в православні країни, вони доручать звертати увагу на незаміжніх жінок, врешті-решт, особисто об`їдуть усі п`ять Лавр колишнього Союзу, і на кожній службі, вставши в притворі храму, уважно оглядатимуть парафіянок відповідного їм віку і зовнішності. А потім спробують невимушено познайомитися. Знайомитися на церковному подвір`ї це природно, парафіяни однієї церкви підсвідомо ставляться один до одного, як родичі. І якщо раптом опиниться, що цей православний слідопит читає одні й ті самі з нею книги, любить церковне мистецтво, і до того ж сплатив переклад і видання акафістів англійською мовою її коханим святим, чи це не причина для заміжжя? Ми з подругою завжди вважали безцінною розкішшю спілкування однією мовою. Але якщо в їх бібліотеках стоять одні й ті самі книги, просто у неї російською і українською, а у нього англійською, то, напевно, мову можна і підігнати. Що робити, якщо люди, однакові за поглядами, силою життєвої хватки, релігійною дисципліною і смаками, живуть на різних континентах, а він при цьому не погоджується на переїзд з Америки до України?
Напевно, ці янкі не так погані, якщо вони родом звідси, або якщо вони навернулися в православ`я і якщо, вони відтворюють тексти, які російською ти знаєш майже напам`ять. І, напевно, саме час порадіти за подругу. І я радію.Але просто ні з ким я не зможу поговорити так, як з нею. І так пробігтися по магазинах. І мою сердечну вакансію найкращої подруги навряд чи заповнить хтось інший. Але вона пообіцяла мені одну втіху. В Америці є великі галереї з розкішними колекціями імпресіоністів. А значить, у моїй колекції магнітиків імпресіоністів з`явиться багато нових експонатів. І хоч мистецтво на холодильнику не здатне замінити дружбу, але воно здатне розвіяти смуток.
Марина Лаптєва
