Заяви лідера партії «Сильна Україна» Сергія Тігіпка щодо проведення радикальних, непопулярних реформ явно не тягнуть на якісь одкровення гуру від третьої сили.
Про необхідність скорочення апарату держслужбовців, підвищення пенсійного віку, реальну ринкову ціну на газ для населення ми за останні роки вже начулися. І вже відчували на собі, до речі, і скорочення штатів, і підвищення цін на енергоносії. І зрозуміли, що таке непопулярні реформи по-українськи – це завжди подолання кризи за рахунок народу. Чомусь саме пересічний громадянин в Україні опиняється у нас об’єктом реформування й саме йому пропонується затягнути ремені. На виході таких новацій – соціальна поляризація, бідні біднішають, багаті багатшають. Простий люд відчуває несправедливість в усьому: від обману з приватизацією до чиновницького чи судового свавілля.
А чому б п.Тигипку, чи ще комусь, хто претендує на особливу позицію у нашому політикумі, не запропонувати поряд з непопулярними реформами здійснити ще й популярні? Чому б не запропонувати нашим вітчизняним товстосумам трохи поділитися з народом своїми надприбутками, пожвавити купівельний попит на внутрішньому ринку не за рахунок зовнішніх кредитів, а за рахунок підвищення зарплат на своїх підприємствах? Або знайти привабливі, реалістичні і, головне, чесні, партнерські проекти залучення внутрішніх інвестицій – на руках в українців, кажуть, мінімум 50 млрд. дол.
Чому ніхто не говорить про модель народного капіталізму, яка досить успішно діє в усіх розвинених країнах? Чомусь там мільйони робітників і службовців є власниками акцій підприємств і компаній, на яких вони працюють або працювали, і на ці міноритарні акції нараховуються цілком пристойні дивіденди, а в нас на такі акції дають копійки, без права голосу .
А ще цікаво, чи вступлять у дію з 1 квітня антикорупційні закони з ду-у-уже великими репресивними можливостями й термінами позбавлення волі, з наступними обмеженнями прав? Вистачить духу в нового президента дати зелене світло цим законам, які, нагадаю, мали запрацювати ще з 1 січня, і виконання яких чекають від України в Раді Європи, чи знайдуться тисяча й одна причина знову відкласти їх?
З листування двох академіків-українців(мовою оригіналу):
«Чем больше присматриваюсь, тем больше убеждаюсь, что наука здесь не в большом почете. Профессорское жалование не выше жалования ж.д. машиниста, а занятий у профессора столько, что трудно их совмещать с научной работой. Пришлось для одного вопроса выполнить несколько опытов в физическом институте здешнего университета. Институт жалкий – деревянный домик, бедно оборудованный. Профессор не только все приготовления и приспособления сделал собственноручно, но когда для опыта понадобилась железная балка, он отправился в соседнюю лавку, купил балку и притащил по городу в лабораторию на собственных плечах. Как видите, институт совсем не располагает нужным низшим персоналом».
«Казалось бы, должна быть интеллигентная публика с научными интересами – ничего подобного пока не видел. Мой ближайший сосед – молодой инженер – днем занят в лаборатории – ночью играет на трубе в каком-то танцевальном учреждении, чтобы удвоить свой заработок и истратить его на дорогой автомобиль. Конечно, при такой жизни никаких научных интересов здесь нет. Был в здешнем политехникуме – познакомился с деканом механического отделения – все его интересы на заводе – где он консультантом состоит и ему некогда выполнять учебные занятия. Он нанимает вместо себя молодого человека – и тот преподает».
«Все, что здесь делается, – делается иностранцами. В более тонкой мастерской Westinhous’a более 80% рабочих из Центральной Европы. В Питтсбургском техническом районе среди ответственных инженеров больше 50% иностранцев. Американцы предпочитают заниматься продажей продуктов и организацией массового производства, и в этом они действительно делают крупные успехи».
«К евреям относятся с большим подозрением. Ведь (находяться)среди шпионов, а теперь среди большевицких агитаторов 100% евреев. Среди организаторов подпольной торговли спиртными напитками – 80%. Огромный процент евреев среди преступников, организаторов жульнических предприятий, подделывателей чеков и денег. Американцы стараются оградить себя от евреев установлением нормы для выходцев из Восточной Европы, но это не достигает цели. Со мной в Гамбурге при посадке на пароход предъявлялись паспорта 13 различных государств, но я не ошибусь, если скажу, что 95% их – евреи из России с подложными документами.
Антисемитизм здесь такой, какого я не видал в Европе».
Це – 1923 рік. Академік Степан Тимошенко, який емігрував у США, пише академікові Володимиру Вернадському до Москви.
Зрозуміло, що оцінки, висловлені людиною, яка рік-два живе в чужій країні, з чужою мовою і ментальністю, не можуть бути об’єктивними. Це просто спостереження, побіжні враження.
Нашому шановному землякові можна заперечити, наприклад, що саме в 1923 році американський фізик Роберт Міллікен отримав Нобелівську премію, за кілька років таку ж премію отримав ще один громадянин США, фізик Артур Комптон.
Як відомо, 20-і роки минулого століття стали для США десятиліттям “проспериті” – розквіту – в усіх сферах життя. Америка за темпами економічного розвитку, продуктивності праці була попереду планети всієї. На кінець 20-х років у США виробляли промислової продукції майже стільки, скільки решта країн світу разом узяті. У 1929 році з автомобільних конвеєрів у США зійшло 5,4 млн. авто (СРСР у роки свого розквіту випускав максимум 2,2 млн.).
Американський джаз і чарльстон гриміли по всьому світі, люди зачитувались фітцджеральдівським “Великим Гетсбі” – предтечею гламурної літератури.
Але чорний вівторок 1929 року уже стояв на порозі.
Виходить, щось таки розгледів наш земляк у цій веремії масового виробництва й масового споживання, відчув, що похмілля може бути тяжким. Нам невідомо, які оцінки давав академік Тимошенко новому курсу президента Рузвельта, що виводив країну з Великої депресії, відомо лише, що наш земляк довго й успішно працював на американській землі, залишив по собі слід як видатний учений-механік зі світовим ім’ям.
Водночас відомо, що президент Рузвельт, аби витягти країну з кризи, вдався до цілої системи заходів, які доти вважалися немислимими в країні, де панував дух індивідуалізму й вільного ринку. Залучив, до речі, як своїх найближчих помічників і євреїв.
Український Рузвельт чи Ерхард, якщо хтось претендує на такі лаври, мав би діяти методами римського прокуратора. Програми громадських робіт щодо будівництва шляхів, мостів, соціального житла – так, це добре, але водночас із законами про обмеження привілеїв для чиновників високого рангу, зрізання надприбутків, про податок на розкіш, про посилення ролі громадських і професійних (не політичних!) об’єднань.
Якщо новий Президент України відважиться на хоча б приблизно такі кроки, якщо продемонструє свою незалежність від грошових мішків у власному оточенні, – він зможе достатньо швидко стати об’єднавчою фігурою для всього українського народу.
Для того народу, який дедалі більше розмежовується не за національними й релігійними ознаками, а ділиться на бідних і багатих, на мажорів і бидло, на “золоту молодь ” і сиріт (таких у нас, уявіть, понад 100 тисяч і половина з них при живих батьках).
Від нового Президента чекають побудови ефективної вертикалі влади, енергійних рішень, дохідливих і зрозумілих як простому люду, так і можновладцям.
Якщо ж цього не станеться (а таке, на жаль, теж можна передбачити) і нас знову годуватимуть квазі-демократичною риторикою про структурні реформи, то Українська держава міцно закріпиться там, де вона є зараз – серед аутсайдерів світових рейтингів зарплат, економічних свобод, поширення корупції.
Олег Савицький
