Міняються президенти і знову міняється наша історія. То був геноцид, то не було, потім знову був, тепер знову не було. Навколо теми Голодомору з усіх сторін нагромаджено мільйони політичних слів, за якими гине історична суть.
Чомусь головним чином дискусія точить навколо питання «Хто винен?» і навколо слова «Геноцид»... Хіба це – головне?
Нашим крайнім націоналістам хочеться представити справу так, ніби в усьому винні виключно росіяни. Але, зрозуміло, що це не так. Бо голодомор був і в Росії. І це їхній біль, російський, про який Кремль старається забути.
Друга точка зору: крайні московські націоналісти намагаються представити Голодомор, як штучне питання, яке перебільшується нашими націоналістами для того, щоб посварити два братніх народи. Слів нема, народи справді братні, але вони разом потрапили у спільну біду, після якої один з братів (принаймні його вожді) старається сказати, що біди не було, а брат інший, який постраждав найбільше, старається, з документами в руках, довести, що трагедія була.
Тут мала б бути третя точка зору, та що істина, яка посередині. Але її поки що немає. Європа, і це її сором, досі не сформулювала консолідованої легітимної думки щодо нашого українського Голодомору.
Тому подумаймо про «Хто винен?» і визначення слова «Геноцид».
Звісно, в Голодоморі не винна російська нація. Хіба під час Холокосту у нищенні євреїв брали участь лише німці? Ні. Але це не означає, що Холокосту не було. Справді, у голоді тридцять третього винний злочинний режим Сталіна, коли недовчені, малограмотні семінаристи й слюсарі керували велетенською країною, робили згубні стратегічні помилки і виправляли їх терором.
Але це не означає, що не було самого геноциду.
Ось яке визначення цього слова дає Вікіпедія(цитуємо): «Геноци́д — цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими або релігійними мотивами. До таких дій відносяться: а) вбивство членів цієї групи; b) нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи; c) навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи; d) дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи; е) насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.»
Пункт «с», як це не цинічно звучить, у нас був по повній програмі. Нищилося українське селянство. Одні історики пишуть, що навмисно, інші - що в результаті трагічних помилок і терору сталінського режиму, але, яка, в біса, різниця?
Геноцид був. Незалежно від того, як ми його назвемо.
І нехай мені кажуть, що хочуть. Двоє моїх предків, навіть у нас, на Поліссі, де ліс рятував людей, померли від голоду. І майже в кожній родині є така пам`ять. Не кажучи вже про тонни документів. Тонни незаперечних доказів.
А Європа все ще думає?
Тепер про ігри в гроші.
Кілька років тому мені довелося побувати в гостях у свого товариша по журналістській молодості, дипломата, який працював в одному з посольств Росії у великій країні. Я був здивований. Посольство займало два величезних квартали – із адмінбудинками, житлом, магазинами, бібліотекою, рестораном, кафе, парком. «Це все – спадщина Союзу», - сказали мені. А скільки таких спадщин є нині по світу? Нерухомих і тих, що плавають і літають. І скільки вони коштують?
Коли Союз розпався, Росія заявила, що вона стає юридичною правонаступницею СРСР, бере на себе усі його борги і разом з ними забирає собі все закордонне майно Союзу. З поверненням тих боргів вийшла не зовсім зрозуміла історія, щось там Росія на щось поміняла… А майно залишилося. Але треба визнати, що в той час це було вигідно всім. Україні теж. Бо ми не мали ні історичного часу, ні фінансових та адміністративних можливостей втягуватися у довгі з’ясування і витрати на підтримку свої частки зарубіжного майна.
А тепер ми маємо спільну не розміновану міну теми Голодомору.
«Ти що, не розумієш,» - сказав мені один опозиційний до нинішнього Кремля московський журналіст, - «чому наші вожді так проти визнання Голодомору і геноциду? Бо бояться, що тоді ваші націоналісти поставлять питання про грошові компенсації. Німеччина ж платила…»
Ось вам і ігри в гроші…
З наших навиків станеться, можуть і так поставити питання. Та навряд чи їх підтримає в цьому українське суспільство. Ні.
Але хіба в цьому суть?
Треба визнати сам факт трагедії. На Європейському і загальносвітовому рівні.
І від визнання цього факту перейти до наступного етапу. До справжньої дружби двох держав і народів, які разом пережили весь той жах.
Валерій Нечипоренко
