Місцеві вибори – не лише календарне свято народного суверенітету. Це також час загострення народних ілюзій щодо зміни «влади» і ще більше щодо можливості «впливу» на власне життя і «ситуацію» в регіоні, місті, містечку і навіть на селі. Справді, люди обирають найближчу ланку владного механізму і, на відміну від парламентських чи президентських виборів, відчувають близькість (власну причетність) до претендентів не лише через телевізійний екран чи участь в агітаційних мітингах. Більше того, подеколи просто «тануть» від «панібратства» і «сусідства» майбутніх зверхників.
Натомість, фактично місцеві вибори – це найелементарніша межа розподілу влади в країні як ресурсу. Ресурсу і для діючої влади, і для опозиції. Але цим формулюванням, цією «священною тайною» не користуються і не гендлюють у публічних дебатах навіть найзапекліші опоненти.
Окрім того, святковість місцевих виборів обумовлена також їхньою спорідненістю з різдвяним розпродажем або днем відкритих дверей у політичних брендових магазинах. До речі, забігаючи наперед, нинішні зміни в законодавстві посилюють цю аналогію. Мажоритарний аспект місцевих виборів, очевидно, може стати хай не значним, але донором оновлення для політичного класу.
Жовтневий «бюлевтерій» в Україні має низку особливостей. Безумовно, «жовтневого» пострілу «Аврори» (кому б він не належав) очікувати не доводиться. Проте…
По-перше, ці вибори таки відбудуться. Політичний стоп-кран ліквідовано, але переваги і втрати від цього відновлення руху ще доведеться проаналізувати окремо.
По-друге, вибори відбуватимуться за новою виборчою системою. І якщо давати оцінку перевагам і недолікам нового законодавства в цій статті ми не ставимо за мету, то все ж кортить зауважити, що позитивний момент у цій законодавчій зміні має місце. Повернення, хоч і часткове, є важливою перешкодою до остаточної «емансипації» та «консервації» політичних евпатридів.
По-третє, в жовтні місяці країна вперше (за тривалий час) проводитиме самостійні місцеві вибори, тобто вибори до місцевих органів влади, роз’єднані з загальнонаціональними виборами до парламенту. Цей аспект має кілька особливостей. Ширше на них зупинятися в даному випадку ми так само не будемо. Але побіжно зазначимо найважливіше. Ця «самостійність» у поєднанні зі змішаним виборчим законодавством стає важливим випробуванням для політичних сил. Наразі очевидно, що загальнонаціональну виборчу кампанію до місцевих органів влади проводять лише кілька політичних сил – Партія регіонів, «Сильна Україна», частково «Фронт змін». Решта політичних гравців «маргіналізуються» та «локалізуються». А це має важливе значення не лише для політичних результатів, а й для відповідного партійного середовища. Щоправда наслідки цього факту даватимуть про себе знати дещо пізніше.
По-четверте, у виборчій кампанії не братиме участь Київ. Це, передусім, незвично з точки зору того, що столиця не тільки «законодавець політичної моди», а й одна з небагатьох стартових площадок (поруч з прем’єрським кріслом і титулом лідера опозиції) для розгортання більш широкомасштабних політичних акцій. Позитиви і негативи цього явища також можуть стати предметом окремого розгляду. Зазначимо лише те, що найбільш незацікавленими в цьому, очевидно, є самі кияни. Натомість, найбільш зацікавленою стороною є нинішня партія влади. Цілком ймовірно, що за інших обставин вони отримали б у Києві замість можливості виправити ситуацію та підкорегувати авторитет президента (зусиллями Попова), «киплячого претендента» у мерське крісло в особі Юлії Тимошенко, яка (а) «взяла б Київ» не згірше того, як Ольга взяла Чернігів, (б) при наявності Попова, отримала б додаткові сприятливі умови для себе – конфлікт.
Що очікувати від результатів місцевих виборів? Звісно, з одного боку питання надто риторичне. З іншого, якщо уникати конкретних відсоткових прогнозів, можна окреслити низку ймовірних перспектив.
Для діючої влади місцеві вибори – передусім прагнення поліпшити своє становище: (а) щодо концентрації влади (аж до можливості «отрешать» у зв’язку з недовірою); (б) щодо розподілу портфелів (т. зв. «стандартна тактика командної справедливості»).
Проте насправді «проголошені» діючою владою місцеві вибори можуть перетворитися для Партії регіонів у вимушену гру в російську рулетку. Чому? По-перше, очевидно, що «добра воля» на «волевиявлення» стала значною мірою відкупною для Заходу. І вже потім, очевидно, збагнули, що за наявного паралічу опозиції, цей мінус можна перетворити у «жирний» плюс (наприклад, у поєднанні з конституційними змінами).
По-друге, регіональний політажіотаж вже має ознаки накопичення критичної маси невдоволених серед «політичної челяді» нинішньої влади. Отже, цілком ймовірно, що, якщо до сьогодні ми не дочекалися повторення «помаранчевого канібалізму» в середовищі діючої влади, то місцеві вибори можуть прискорити цей процес. Принаймні вже вчора для цього були створені всі необхідні передумови всередині Партії регіонів.
По-третє, серед «регіонівських» кандидатів так багато «одіозних» осіб і «неоднозначних» обставин, що постає загроза в деяких випадках «залишитися з носом», що одразу бальзамуватиме рани хворої опозиції.
По-четверте, невтішні економічні прогнози, які завжди приходять в Україну з осінніми дощами, помножені на домінування «регіоналів» на місцевих політичних Олімпах, можуть вкрай підірвати їх рейтинг, що й без того падає.
Для «діючої» опозиції місцеві вибори – це передусім яка-неяка мобілізація. Проте найважливішим все ж таки є те, що 31 жовтня (з об’єктивних причин) стане іспитом на професійну придатність претендентів на владу. Щоправда попередні тести засвідчують невисокі та надто локалізовані успіхи. Звичайно, повторимося, є надія, що Віктор Андрійович таки не виріс з шинелі Петлюри, а Юлія Володимирівна на зразок Коновальця кине гасло (і скористається шансом) – мовляв, «шлях до вільного Львова [читай – України] йде через вільний Київ». Але це, наразі, історія з віддаленою перспективою.
У цілому ж, підсумовуючи, є підозра, що після місцевих виборів електоральна географія України не зазнає кардинальних змін (принаймні не в сенсі фактичних результатів, а фактичних настроїв). Проте, за нинішніх умов, це не саме втішне і обнадійливе сподівання.
І на завершення. Які висновки можна зробити вже сьогодні? 1 листопада в Україні з’явиться три категорії політсил: «Великі переможці» (серед них найдорожчі місця поки що скупила Партія регіонів), «Великі переможені» (серед яких, ймовірно, опиниться чимало «старих» партій з гучними для України назвами) і «Переможці-новачки» («свіжа» і «розбавлена» кров регіональних еліт).
І для них усіх буде одна спільна ознака: чи утвердивши корпоративну владу, чи втративши її залишки, чи очманівши від її наявності, кожен з них стоятиме перед одним і тим самим викликом – що далі? Стратегій «мирного часу» жоден з них не має і, очевидно, не задумувався над цим питанням.
Чи стане це електоральним уроком для нинішніх мисливців за мандатами покаже майбутнє. Натомість сьогодення вимагає від виборців замислитися над тим, кого вони обирають.
Олег Проценко, Центр політичного консалтингу
