Стан здійснення правосуддя в Україні, корупція, що пронизала, на жаль, і сферу судочинства, турбує кожного із нас. Однак все це у судову систему не привнесено ззовні чи з середини, воно є віддзеркаленням тих процесів, що відбуваються в державі. І я ніяк не можу погодитися з тими огульними оцінками діяльності судів і, зокрема, Верховного Суду України, які дозволяють собі давати у засобах масової інформації поважні державні особи.
Особливо принизливими для мене і моїх колег є звинувачення та висновки, які пролунули з уст екс-Голови Верховного Суду України Василя Маляренка («Верховний Суд хоче з’ясовувати стосунки з урядом у суді. А що каже закон? » – УНІАН 01. 11. 2010р.) Чи може бути більш авторитетною для Президента та органів державної влади інша думка, ніж думка такої високоповажної людини - доктора юридичних наук, професора, члена-кореспондента Національної академії правових наук? Чи захочуть Президент або Верховна Рада дослухатися до думки інших фахівців-практиків після такого «вбивчо аргументованого» висновку, на який посилаються, як на аксіому, у стінах Верховної Ради організатори судової реформи? Мабуть, що ні.
Але ми не хочемо бути заручниками, м’яко кажучи, неправильних і безпідставних позицій і висновків, навіть коли вони висловлені такою відомою особою. І ось чому.
Що б ми не говорили, якими б аргументами не оперували, нам не пересилити правовий авторитет авторів публікацій, про які йтиметься далі. Проте хочеться, аби читач сам зробив висновки із наведених нижче цитат, узятих із офіційних джерел. Нехай вибачить мені, якщо десь не стримаюся й дам свої коментарі.
Статистика розгляду справ Європейським судом з прав людини, викладена в статті міністра юстиції України Олександра Лавриновича (“Голос України” № 27 від 4 листопада 2010 року) свідчить, що близько 60 відсотків рішень на користь громадян України винесено у зв’язку з невиконанням державою судових рішень, інші – майже 40 відсотків – у зв’язку з тяганиною на слідстві і в судах, неналежними умовами в місцях досудового тримання під вартою, недоліками законодавства щодо юридичної визначеності та права доступу до суду. І далеко не на чільному місці стоїть пункт, наведений у статті, цитую: «недоліки судової практики, що призводять до порушення права особи на справедливий судовий розгляд».
Тому є дещо перекрученою і не професійною думка член-кореспондента Національної академії правових наук Василя Маляренка про те, що «оскільки Верховний Суд України перестав бути бар’єром на шляху до беззаконня, за справедливістю громадяни стали масово звертатися до Європейського суду з прав людини». Не тільки фахівцю, а й пересічному громадянину, який цікавиться судочинством, зрозуміло, що до виконання судових рішень суди України, не кажучи про Верховний Суд України, ніякого відношення не мають. Як не має відношення Верховний Суд України і до тяганини, що ведеться на слідстві і в судах, оскільки й попереднім Законом України “Про судоустрій України” і новим Законом “Про судоустрій і статус суддів”, прийнятим 7 липня 2010 року, ВСУ не наділений правом втручатися в організацію роботи нижчестоящих судів.
Вважаючи Верховний Суд України винним у наведеній нижче ситуації, що склалася з порушенням прав громадян, автор публікації а УНІАН радіє з того, що, нарешті, «законодавець позбавив Верховний Суд України бути центром визначального впливу на процеси, які відбуваються в судовій системі, перенісши відповідні акценти на більш високі (незрозуміло, в якому сенсі. – Авт.) спеціалізовані суди».
Однак нагадаю: п’ять років тому, 16 березня 2005 року, виступаючи на парламентських слуханнях з питань здійснення судово-правової реформи в Україні, Голова Верховного Суду України Василь Маляренко негативно оцінив пропозицію щодо створення Вищого цивільного і Вищого кримінального судів. По перше, тому, що її реалізація, на його думку, призвела б до того, що судова система складались би виключно із спеціалізованих судів, а це суперечить ст. 125 Конституції, згідно з якою в судовій системі мають бути і неспеціалізовані суди. По друге, вважав Маляренко, тому, що Верховний Суд в такому разі втратить важелі впливу на практику застосування законодавства судами, не зможе забезпечити її однаковість і перетвориться із сильної державної установи на слабкий декоративний орган. («Вісник Верховного Суду України», №4/56 2005р.).
“Політична боротьба здійснюється в багатьох формах. Однією з них є намагання певних сил дискредитувати окремі державні органи влади, в тому числі судову систему держави, суди і суддів. А дискредитація судової влади – це дискредитація законності і справедливості в державі, намагання посіяти серед людей страх і зневіру в можливість захистити себе, свої права та законні інтереси в суді”. (Василь Маляренко. “Вісник Верховного Суду України”, № 5, вересень-жовтень 2003 року).
І далі автор на закиди деяких засобів масової інформації, які чорними фарбами змальовують правосуддя, покладаючи вину за всі негаразди на суддів, пише:
“На жаль, авторам цих статей бракує об’єктивності, бажання з’ясувати стан, в якому нині перебуває судочинство, елементарного знання законів. Замовний характер таких статей видно неозброєним оком. Цих авторів відверто шкода, оскільки заради копійки чи слави вони готові ославити і рідну матір, обмазати смолою та виваляти в пір’ї й рідного батька. І, перш за все, виникає бажання сказати їм відомі слова: “Прости їх, Господи, бо не відають, що творять”.
Напевне, коментарі зайві. Проте нас дивує, як могло статися, що відомий юрист, науковець, професіонал із 33- річним стажем роботи суддею від місцевого до Верховного суду з такою відкритою неповагою висловився про Верховний Суд України, докоряючи йому в тому, що ВСУ нібито хоче будь-яким шляхом повернути собі втрачені повноваження. І ні словом, ні натяком колишній суддя не обмовився про те, що такі повноваження Верховному Суду України надав народ у Конституції України 1996 року, закріпивши у ст. 125, що найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. У нас, суддів-практиків, виникає запитання: яким професор, доктор юридичних наук, практик бачить найвищий судовий орган України? Без повноважень? І в чому ж, на його погляд, є позитив судової реформи та її логіка?
Навіщо передавати повноваження з одного судового органу іншому, для створення якого потрібні приміщення, кошти, штат, матеріальне забезпечення і таке інше? Чи, може, Україна стала вдвічі багатшою і має кошти на таку, незрозумілу ні для юристів, ні для пересічних громадян, реформу?..
Голова комітету Верховної Ради України з питань правосуддя Сергій Ківалов, один із правових ідеологів нової судової реформи в Україні, у своїй статті у “Дзеркалі тижня” від 9 квітня 2010 року, критикуючи публікації у ЗМІ правників, суддів щодо їх бачення реформи судової системи, зазначив, що вони починаються однаково: «наріканнями на недотримання незалежності суддів, посиланнями на європейські стандарти і невтішними словами на адресу законодавчої та виконавчої влади. Закінчуються вони теж однаково – закликом повернутися до радянської моделі судової системи».
Шість років тому у статті у “Віснику Верховного Суду України” № 10 (50) за 2004 рік член Вищої ради юстиції, доктор юридичних наук, професор Ківалов зазначив, що має рацію авторитетний юрист – Голова Верховного Суду України В. Маляренко, що “у радянські часи суди були більш незалежні, ніж сьогодні”. Крім того, розвиваючи цю думку щодо незалежності суддів, зауважував, цитую: “Суди поступово починають відігравати власну роль у проведенні в життя державно-правової політики і дедалі частіше зазіхають на “найсвятіше” – на свободу і безкарність урядовців приймати вольові й управлінські рішення, які порушують права громадян та інтереси держави, і керуються при цьому не законом, а власними приватними інтересами. От і з’являються спроби вплинути на представників суддівського корпусу в “потрібному” напрямі: спочатку задобрити їх, потім залякати, а згодом вдатись і до ще “крутіших” заходів”.
Це і зроблено нині, але вже з участю автора цих рядків – через Вищу раду юстиції, членом якої є Ківалов і якій надано право не тільки порушувати питання про звільнення суддів за таким розмитим формулюванням як «порушення присяги», а й перевіряти справи, що перебувають у їх провадженні. І це виставляється як позитивний шлях до забезпечення незалежності суддів та знищення корупції у судах!
Хочу звернути увагу на ще одну позицію Ківалова у “Дзеркалі тижня”, де він стурбований тим, що якщо Академія суддів буде при Верховному Суді України, то є, цитую: «можливість для керівництва освітнього закладу вимагати від майбутніх і діючих суддів винесення «потрібних» рішень та інші «блага» в обмін на вступ і успішне закінчення підготовки».
Підтекст такої «стурбованості» колишнього ректора Одеської національної юридичної академії, а нині – її президента зрозумілий: не допустити, аби обійшли рідну альма-матер, «спрямувавши в один-єдиний заклад все бюджетне фінансування», і ще раз засвідчити, які ж «білі й пухнасті» всі там, в очолюваному ним, Ківаловим, виші. І як усе може бути непередбачувано, коли процес вийде з-під його контролю.
Що ж сталося всього за шість років, що такі видатні юристи-науковці діаметрально протилежно змінили свої думки? Чи не тому, що, як зазначив у своїй статті «Чому Україна – відстала країна» («Голос України» від 20.09.2010р.) той же Василь Маляренко, послуговуючись словами візантійського імператора Маврикія, що наші предки, а значить, і ми – українці, генетично хворі на зраду, підступність, продажність та недовіру, що “такі народи (як український) давно в історії називають хамелеонами, адже вони цінують не суть людини, а лише її статус”.
Читаючи роздуми таких поважних державних діячів, юристів-науковців, фахівців права, ловиш себе на думці: як люди з такими філософією, поглядами і позиціями займали й займають високі державні посади? І що доброго вони могли дати державі та людям?
Тим часом своїм високим авторитетом вони роблять “ведмежу послугу” керівництву держави, яке довіряє їх досвіду та професіоналізму, і з їх подачі заводить судово-правову реформу в глухий кут.
Мав рацію великий російський письменник Фонвізін, зауваживши: “Наука и образованность в руках развращенного человека – это лютое оружие делать зло”.
Автори зазначених вище публікацій не шукають шляхів правової стабілізації у державі, не пропонують шляхів до створення дійсно незалежного і неупередженого суду, який би не дав можливості будь-кому посягнути на конституційні права і свободи громадян, а намагаються один перед одним догодити владним політичним силам у їх намаганні керувати усім і вся, підштовхуючи їх до авторитаризму, від якого весь прогресивний світ відмовився як від небезпечної форми державного устрою.
Якби рік тому мені сказали, що у правовій державі може існувати суд, рішення якого як суду першої інстанції є остаточним і не підлягає оскарженню, я б сприйняв це за жарт. Але сьогодні, на жаль, у моїй державі таке є.
Усупереч ч. 5 ст. 125 Конституції України такий особливий суд створений. Це – Вищий адміністративний суд України, якому як суду першої і останньої інстанції, тобто в порушення конституційних засад судочинства (апеляція і касація) надано право розглядати встановлення результатів виборів і всеукраїнських референдумів, справи про оскарження актів Верховної Ради України, Президента і Вищої ради юстиції України.
Є ще для нас, юристів-правників, незрозуміла правова прогалина щодо сили рішень Конституційного Суду України. Відповідно до ст. 150 Конституції України Конституційний Суд ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Якщо ж із одного й того питання з однієї правової позиції є два протилежних рішення (ну, так сталося), то яке із них має виконуватися? Ні Конституцією України, ні Законом про Конституційний суд цю ситуацію не врегульовано, й обидва рішення мають силу. Формула, що останнє рішення скасовує перше, стосується лише законів і ніяк не може переноситися на судові рішення.
Де ж ви, професори, доктори наук, академіки, член-кореспонденти? Де ваша професійна науково виважена позиція щодо такого спеціалізованого та конституційного судочинства у державі? Де ваша авторитетна думка щодо процедури прийняття на Верховній Раді такого важливого і доленосного для громадян України закону як Закон України «Про судоустрій і статус суддів», до якого було безліч зауважень як національних, так і міжнародних інституцій, неузгодженні та суперечливі положення якого призвели до правового колапсу, до масового відтоку з судів кваліфікованих кадрів, негативні наслідки якого ще дадуть про себе знати і – не на користь держави?
Як узагалі сприймати вашу правову філософію, яка змінюється в залежності від «місця вашого сидіння»?
І останнє. Уважно прочитавши статтю «Чому Україна – відстала країна», скажу, що на відміну від автора статті пишаюся тим, що я – українець і живу в Україні, пишаюся культурою й історичною спадщиною своїх предків, бо я є їх продовженням і вийшов із них. І не їх вина, а швидше – найбільша заслуга в тому, що вони генетично миролюбиві, працьовиті й довірливі, що терплячі й покірні, за що кожен із «розбещеними генами» намагався й намагається зробити їх рабами на їх же квітучій землі. Людина не може вибирати собі батьків і Батьківщину, але чого вона варта, якщо зрікається їх?
... Хтось із філософів сказав такі мудрі слова: “Якщо я не за себе, то хто ж за мене, якщо ж я тільки за себе, то навіщо я?”.
Валентин Косарєв, суддя Верховного Суду України
