Останніми днями відбулися дві важливі зовнішньополітичні події. По-перше, пройшов лісабонський саміт НАТО (а також зустріч на найвищому рівні НАТО – Російська Федерація). Український президент, чи не вперше за всю історію української зовнішньої політики, вирішив не брати участі в натовському заході такого рівня. По-друге, 22 листопада в Брюсселі відбувся саміт Україна – ЄС, у якому президент України участь узяв і який, нарешті, приніс Україні довгоочікувані здобутки.
Яке ж значення мають ці дві події для України і чи є вони однаково значущими?..
Саміт Україна – ЄС у Брюсселі став кульмінацією зусиль української опозиції щодо концентрації міжнародної критики на адресу України. Чи не щодня перед самітом було чути заяви опозиційних політиків про необхідність тиску на керівництво України з питань демократизації та свободи слова. Дехто навіть договорився ледь не до закликів ізолювати Україну від Європи. Тональність критично налаштованих політиків та заяви європейських лобістів української опозиції змальовували ситуацію в Україні лише двома кольорами – чорним та дуже чорним. Але, незважаючи на це, Брюссельський саміт все ж таки мав позитивний і далеко не пересічний результат. Україна нарешті отримала світло в кінці здавалося б безкінечного візового тунелю – План дій щодо запровадження безвізового режиму з ЄС. Досі ще цілком не зрозуміло – чи це такий самий шлях, який пройшли наші західні сусіди та балканські країни, чи то Україну вкотре пустять по значно довшому колу, примусивши здавати ті ж самі іспити по два-три рази. Але факт лишається фактом: жодна українська влада не заходила так далеко у відносинах з ЄС, як це зробило нинішнє керівництво України, а Україна і ЄС нарешті на практиці наблизилися одне до одного.
Зрозуміло й інше. Європа значно змінилася, а Україна постала перед перспективою кардинальних перетворень, глибину яких ще не кожен усвідомлює. Якщо справді слова президента України про виконання всіх законодавчих вимог до запровадження безвізового режиму буде виконано за півроку, то безвізовий режим чи то до 2012-го, чи хай навіть до 2013 року стане реальністю. А це не просто перетин кордону без візової наклейки в паспорті. Це «мультиплікатор» цілого комплексу реформ.
Це реформа державної міграційної політики. Ми отримаємо єдиний міграційний цивільний орган, який зможе не лише стежити за перетином іноземцями українських кордонів, а й забезпечувати дотримання прав людини на нашій території, захист прав українців за кордоном тощо.
Це якісно інший рівень боротьби з корупцією в міліцейській, митній, прикордонній сфері. Причому стежитимуть за боротьбою з корупцією не наші, а європейські чиновники.
Це інший рівень дотримання європейських стандартів захисту прав людини.
Безвізовий режим з ЄС потребуватиме абсолютно іншої якості роботи правоохоронної системи як у цілому, так і на рівні її окремих складників. Нещодавно парламент у контексті запровадження безвізового режиму з ЄС прийняв комплекс заходів щодо захисту персональних даних громадян, які набувають виняткового значення в контексті запровадження біометричних паспортів. Ратифіковано Конвенцію РЄ щодо протидії торгівлі людьми. Прийнято важливі документи щодо боротьби з незаконним обігом наркотиків, а спецслужби провели низку блискучих операцій з вилучення величезних партій наркотичних речовин. Нарешті буде запроваджено інтегроване управління українськими кордонами, які під тиском ЄС таки перестануть нагадувати добрий швейцарський сир з великими дірками.
План дій щодо безвізового режиму – це лише один маленький приклад тих реформ, які на нас чекають у інших галузях, що регулюються угодою про асоціацію. І це не лише сфера торгівлі чи зовнішньої політики. Це й навколишнє середовище, споживчі стандарти, правила державних закупівель, якість системи державного управління… Це якщо не всі, то принаймні ключові системні реформи, які дають нарешті змогу запустити в державі зміни, яких суспільство чекає вже двадцять років.
На ефективному виконанні всіх цих вимог, а не на формуванні «українофобії» в європейців мала б зосередитися й українська опозиція. Винесення наших внутрішньополітичних сварок на європейські майданчики, та підігрівання в такий спосіб україноскептикам – це найкращий привід для наших недоброзичливців сказати – ну ось, хіба ця нація, ці люди заслуговують на те, щоб сидіти з нами за одним столом чи навіть їздити до нас без віз?..
Чи правильно зробив Віктор Янукович, проігнорувавши саміт НАТО в Лісабоні? Гадаю, не зовсім.
Справді НАТО сьогодні – це не НАТО кількадесятирічної давнини, яке було основним форматом забезпечення європейської безпеки. Сьогодні це машина без дороги і без водія, танк, війна якого закінчилась два десятиліття тому, а майбутні війни – енергетичні, інформаційні чи валютні – відбуватимуться в зовсім інших вимірах. Але, на мою думку, Віктору Януковичу слід було поїхати в Лісабон, хоча б для того, щоб продемонструвати що український лідер залишається рівним серед керівників євроатлантичного простору.
Але якщо ігнорування Лісабону відбулося для того, щоб відбувся Брюссель, то ми можемо лише підтримати такий вибір.
Олександр Фельдман, народний депутат України
