В Україні, здається, важко знайти людину, яка б не чула щось про українсько-російські відносини. Більш того, часом виглядає так, що в них, як у футболі, розбираються майже усі.

Наразі і в українському суспільстві, і навіть в експертному середовищі оцінки стосовного того, коли саме Росія стала на шлях агресії щодо України, розходяться. І це зовсім не дивно, адже, як ми бачимо сьогодні, головною вадою Києва впродовж майже усіх років Незалежності стала неспроможність уявити Росію в ролі дестабілізуючого чинника в регіоні.

Хоча, наприклад, прийняття парламентом Російської Федерації постанови №5359-1 від 9 липня 1993 року «Про статус міста Севастополь», у якій було «підтверджено російський федеральний статус міста Севастополя в адміністративно-територіальних кордонах міського округу станом на 1991 рік», мало б, щонайменше, ще на початку 90-х років спонукати Київ до відповідних роздумів. На такі ж роздуми мав би наштовхнути й відомий інцидент між Україною і Росією навколо острова Тузла у 2003 році… 

Відео дня

В Росії сформувався своєрідний клан так званих силовиків, які є головною опорою сучасного путінського режиму

Що ж до оцінки путінського зовнішньополітичного курсу, тут, вочевидь, можна погодитися із думкою відомого російського журналіста Леоніда Млєчіна: «Зовнішня політика Володимира Путіна змінилася після президентських виборів 2004 року. Розширення НАТО, трагедія в Беслані, Помаранчева революція в Україні... Стратегічне партнерство із Заходом було визнано непотрібним: Росія самодостатня і могутня».

Саме тоді в Росії сформувався своєрідний клан так званих силовиків, які є головною опорою сучасного путінського режиму. Саме тоді росіяни у своїй масі перестали бути громадянами і перетворилися на підданих, а також втратили віру у свою здатність щось змінити в країні. Очевидно, саме тоді Москва повернулася на традиційний шлях експансії начебто з метою «захисту від підступного Заходу».

Згодом, у 2007 році, указом президента Російської Федерації був створений Фонд «Руський мір», що сприяло формуванню ідеології путінської Росії як окремої, унікальної держави-цивілізації. Залучення ж до цих процесів Російської православної церкви надало цій новій політиці Москви необхідного духовно-місіонерського забарвлення.

Тому зовсім невипадково, через 10 років після формування нової зовнішньої політики по-путінськи та збільшення можливостей російських збройних сил, відбулася окупація Росією Криму та агресія на Сході України.       

Цікавий зв’язок між анексією Криму і сучасною природою російського режиму нещодавно виявив оглядач «Нової газети» Лев Нікітінський: «На тлі приєднання Криму, Путін змінив електоральну легітимність на «вождистську», і це поміняло усю конструкцію влади. До цього легітимність піднімалася начебто з низу до верху: президент був легітимним настільки, наскільки регіональні еліти забезпечували йому переконливі перемоги на виборах. Однак, з тих часів модель перевернулася: тепер губернатори отримують легітимність настільки, наскільки президент призначає їх «в.о.», а наступні вибори розглядаються вже як формальність...».

Слід визнати, що Путін доволі тонко відчуває настрої більшості пересічних росіян, які, за нещодавніми даними «Левада-центру», переважно позитивно (70%!!!) оцінюють роль кривавого диктатора Сталіна в житті країни. Між іншим, таке, на перший погляд, більш ніж дивне сприйняття росіянами своєї історії і ролі влади, має відоме підґрунтя. Адже невипадково відомий письменник Борис Акунін звертав увагу на давню вкоріненість у російській свідомості такої моделі взаємовідносин між владою і населенням, коли усі без виключення мешканці країни, безвідносно до положення, звань, достатку, були холопами государя і знаходилися в повній його волі, не захищені жодними законами. Саме це, серед іншого, й накладає на російський зовнішній курс яскравий персоніфікований відбиток. 

Сьогодні в арсеналі сучасної російської зовнішньої політики - дуже широкий спектр різноманітних інструментів: від відвертих військових провокацій і диверсій до операцій прикриття (згадаймо хоча б указ Путіна від 24 квітня 2019 року, відповідно до якого громадяни України, які постійно проживають на території ОРДЛО, зможуть набувати громадянство РФ у спрощеному порядку) і таємних підривних акцій з метою роздмухування суперечок між опонентами. Прикладом останнього є системна діяльність Москви з послаблення Трансатлантичного партнерства між США і Європою або скоординовані заходи, спрямовані на ерозію режиму санкцій Євросоюзу щодо Росії.

Києву слід усвідомлювати, що Москва завжди вела і веде міжнародні переговори з позиції сили

Саме тому Києву слід усвідомлювати, що Москва завжди вела і веде міжнародні переговори з позиції сили. І саме тому слід бути готовими до того, що будь-які домовленості з Росією, про які зараз багато говориться у контексті зміни влади в Україні, абсолютно не виключатимуть пред’явлення нею постійних нових вимог: від зовсім абсурдних до відверто нахабних.

Втім, останнім часом, на тлі триваючої економічної стагнації, в російському суспільстві починають проявлятися й інші тенденції: фактично відмовляючи пересічним громадянам у праві бути невдоволеними, влада усе частіше схильна до використання Росгвардії, як останнього аргументу. Очевидно, Україні, серед іншого, у стратегічному плані слід враховувати й ці тренди.      

Отже, правильне розуміння мотивації дій Росії та тенденцій її внутрішнього розвитку, має бути першим кроком до пошуку Україною адекватної стратегії у відповідь на дії Кремля вже на новому етапі її історичного розвитку.   

Олег Бєлоколос, експерт «Майдану закордонних справ»