З моменту зустрічі лідерів нормандської четвірки у Єлисейському палаці, де були досягнуті так звані Паризькі домовленості щодо подальшого врегулювання ситуації на Донбасі, минув майже рік. У 2019 році зустрічі Зеленського, Меркель, Макрона й Путіна тішилися, бо переговорний процес, здавалося, зрушив з мертвої точки, і сторони нарешті зустрілися вперше за кілька років безплідних розмов на нижчих рівнях.
Втім, напевно, єдине, що вдалося виконати з того, про що домовлялися в Парижі – це дотримання відносного миру на Донбасі. Хоча й стійким перемир’ям це не назвеш, тому що стрілецька зброя продовжує стріляти, нехай і мовчить важке озброєння. Але, як мінімум, вдалося домогтися суттєвого зниження інтенсивності боїв і кількості жертв.
По інших пунктах немає жодного прогресу. Ні по політичних, ні по гуманітарних. Все застигло.
Однак, слід визнати, що Україні наразі вигідна така стратегія. Бо це зрештою свідчить про те, що Україна не пішла на поступки Росії. А це було б неминуче, якби ми почали сумлінно виконувати Паризькі домовленості.
Зокрема, позитивом є те, що так і не був виконаний пункт про імплементацію в українське законодавство «формули Штайнмайера». Вона передбачала компроміс із Москвою, але росіяни не пішли на жоден компроміс і не зробили жодного кроку назустріч. Тому все закінчилося відсутністю будь-якого поступу.
Отже, від початку було очевидно, що домовленості, яких досягнули лідери нормандської четвірки у Єлисейському палаці, не будуть виконуватися.
Проте згадайте, чим закінчилися паризькі переговори: сторони тоді залишилися кожна при своєму – кожна зі своїм трактуванням Мінських угод. Меркель, Макрон і Зеленський сказали про те, що Мінські угоди можна і варто модифікувати, бо вони не є «закам’янілим документом». Водночас Путін продовжив наполягати на своєму: Мінські домовленості змінювати не можна. Це вкотре продемонструвало, що у сторін абсолютно різні підходи до вирішення проблеми Донбасу, і все впирається у неготовність Росії йти на компроміси щодо передачі контролю над кордоном.
Отже, від початку було очевидно, що домовленості, яких досягнули лідери нормандської четвірки у Єлисейському палаці, не будуть виконуватися.
Як ми бачимо по останніх заявах представників української влади, Київ наполягає на тому, щоб чергова зустріч лідерів нормандської четвірки відбулася якомога скоріше – до кінця 2020 року. Однак реально сторонам немає з чим виходити на цей черговий раунд переговорів. Не розумію, навіщо Зеленський вимагає цієї зустрічі, оскільки, по факту, говорити немає про що.
У даній ситуації Україні слід визнати, що ми не готові виконувати все те, що підписав за час свого президенства Порошенко. Та й сам Петро Олексійович не збирався виконувати всі ті угоди.
Але, разом із тим, Москва не хоче нічого не змінювати й категорично відмовляється розробляти будь-які нові модальності.
Те, що робить Зеленський, а точніше – те, що він нічого не робить у цьому напрямку, грає на нашу користь.
Звісно, такий стан справ викликає занепокоєння, тому що він створює серйозну загрозу відновлення повноцінних бойових дій. Тобто «розморозка» конфлікту на Донбасі – це основна небезпека, що може статися зараз.
Хай там як, але всі санкції, запроваджені проти Росії, прив’язані до виконання цих угод і домовленостей, і вони дещо стримують Москву. Тому в цьому випадку те, що робить Зеленський, а точніше – те, що він нічого не робить у цьому напрямку, грає на нашу користь. Це, напевно, єдина зі сфер, де Зеленський демонструє певну успішність, бо стратегія doing nothing працює в донбаському кейсі. Адже по інших структурних кризах (фінансово-економічній, політичній, кризі взаємодії з олігархами, кризі довіри з західними партнерами тощо) Зеленський лише ускладнив ситуацію.
Західні партнери також розуміють, що Росія нічого не хоче змінювати, не хоче йти на жоден діалог і компроміс. Тож виходить, що усіх це влаштовує: і Україну, і Росію, і Захід. Можливо, невдовзі будуть спроби запросити до переговорного процесу по Донбасу США, але сумніваюся, що американцям це буде цікаво.
Анатолій Октисюк, політичний експерт аналітичного центру DemocracyHouse
