Відома фотожурналістка Пола Бронштейн зробила серію знімків старих людей, які опинилися в пастці війни в Україні. На цих знімках життя, заморожені конфліктом.
Впродовж надзвичайно холодних зим люди забивають вікна і намагаються врятуватися від обстрілів і обморожень. Коли ж влітку земля відтане, ті, хто ще має фізичну силу, йдуть працювати на городі, перш ніж постріли знову змусять їх сховатися в будинку.
Радість приносять короткі моменти. Приміром, літня жінка радіє новонародженим курчатам і візитам родичів. Багато хто не бачив своїх родин з дня початку війни на Донбасі, хоча вони живуть всього за кілька кілометрів, пише New York Times.
Читайте такожForeign Policy: Війна в Україні не схожа на інші, а Донбас не важко помирити з країною
Для літніх українців у зоні бойових дій війна – це очікування у розбитих старих будинках і намагання лишатися в теплі, безпеці, чистоті і зі здоров’ям. І з кожним роком всі ці завдання стають дедалі складнішими.
Бронштейн присвятила збройним конфліктам значну частину своєї кар’єри: від нескінченної війни в Афганістані до висвітлення геноциду народу рохінджа у М’янмі.
«На мою думку, єдиний спосіб змусити людей не бути байдужими – це говорити про людей. Треба говорити про людей, на яких вплинула війна. Так ми дізнаємося більш приватну історію війни», - пояснила вона.
Нова робота Бронштейн присвячена пенсіонерам, які стали заручниками війни на Донбасі. Цей конфлікт почався в 2014 році, коли після Революції Гідності в Україні війська Росії анексували Крим і влаштували вторгнення в східні українські регіони. Всі домовленості про перемир’я і припинення вогню постійно порушуються. Фотограф побувала на Сході України минулого року і відвідала там села по обидва боки від лінії розмежування. Колись людні населені пункти тут тепер покинуті. А літні люди опинилися в пастці своїх будинків. Обстріли відбуваються досить часто, тож вікна тут здебільшого забиті.
Пересуватися регіоном, особливо перетинати лінію розмежування, дуже складно через постійні обстріли, які відбуваються навіть уночі. Громади і села, які колись були об’єднані між собою, тепер відрізані. Рух транспорту між Донецьком, Луганськом і селами з іншого боку строго обмежений. А Донецький аеропорт зруйнований. Бронштейн каже, що окуповані українські райони Донбасу тепер схожі на Росію. Тут ходить рубль, а люди говорять російською мовою.
Якщо навіть візуально регіон не здається таким розбитим, як це бувало під час війн у інших країнах, в деяких частинах Донбасу запанувала жахлива порожнеча. Цілі райони порожніх будинків і городів просто покинуті. В 2014 році в регіоні жило 4,3 мільйона людей, що становило близько 10% від всього населення України. За час війни кількість жителів тут сильно скоротилася, оскільки люди почали тікати від війни. Близько 1,6 мільйона людей були змушені переїхати через насильство.
Видання пише, що через відсутність транспорту літнім людям за окупованих територіях Донбасу важко отримати свої українські пенсії, які для багатьох стали єдиним засобом для виживання. Ситуація ускладнюється ще й через погіршення здоров’я. Забуті люди живуть у стресі і злиднях. Багато з них не мають можливості навіть підтримувати елементарну гігієну. Цей нескінченний стрес і психологічні травми впливають на тіло. Старіння пришвидшується, імунітет падає, а запалення і гіпертонії стають частішими. Бронштейн чула, що 9 з 10 літніх мешканців зони бойових дій помирають не від насильства, а від пов’язаних зі стресом хвороб, таких як серцеві напади.
Недалекі родичі з міст поблизу приїжджають провідати літніх заручників війни дуже нечасто через конфлікт. Вони не можуть дозволити собі забрати старших до себе. Але дехто і не хоче їхати. Багато пенсіонерів просто хочуть померти в будинках, де вони прожили все життя, і щоб їх поховали поряд з рідними. Бронштейн співчуває українським пенсіонерам і розуміє їх.
«Я у домі свого батька зараз. Йому 90 років. Якщо хтось запитає мого батька, чи поїде він з цього будинку хоч колись, він скаже: «Ні». І якщо хтось спробує його витягти звідси і відвести в будинок для літніх людей, можна лише здогадуватися, як довго він там проживе», - сказала фотограф, пояснюючи, що йдеться про своє місце, ідентичність і приналежність.
