Навіть з українського боку біля лінії фронту лишилися лише ті, кому не було куди подітися. Вони намагаються жити нормально всупереч тлінню війни і обстрілам. Люди місяцями животіють, а в очі їм заглядає привид голоду.
Так про ситуацію на Донбасі пише Gazeta Wyborcza, чиї репортери побували у прифронтових українських містах. Від Харкова до лінії розмежування всього 200 кілометрів. Але війну навіть тут видно на кожному кроці. В метро польських журналістів затримали українські поліцейські для проведення контролю. Вибачившись багато разів і пояснивши, що «така їхня робота», вони запевнили, що нічого не мають проти гостей України. Але багаж все ж ретельно перевірили, розпитавши журналістів, куди вони прямують і скільки грошей з собою мають. Один з поліцейських розповів, що два дні тому затримав росіянина, який приїхав зі сходу з двома ручними гранатами.
Влада України не хоче допустити розповсюдження війни на Донбасі на інші регіони країни. Режим припинення вогню, про який домовилися в Мінську ще в 2015 році, лишився фейком. Лише за один тиждень в червні загинули троє українських військових, а поранення отримали ще двадцять.
Польське видання пише, що адміністрація на Донбасі працює слабо. Переселенці з окупованих російськими силами територій можуть розраховувати лише на допомогу в розмірі кількох сотень гривень. Але товари в прифронтових містах значно дорожчі, ніж в Харкові. В Авдіївку веде ґрунтова дорога, на якій грузнуть вантажівки з товарами для місцевих магазинів. Журналісти застали на дорозі стару вантажівку «ГАЗ», яка не змогла вчасно довезти хліб. Інна Рудська, яка живе в Авдіївці з мамою, каже, що до війни найдешевший хліб коштував 6 гривень, а тепер – 10. Обидві жінки живуть лише на невелику пенсію старшої з них. Інна працювала без оформлення, прибираючи в готелі у Донецьку. І зараз у неї немає задокументованого стажу, щоб отримувати якісь виплати. Лишається лише покладатися на гуманітарні організації, які діють поблизу лінії розмежування.
Читайте такожУкраїнці забувають про війну в своїй країні – Washington Post
На перший погляд прифронтове життя триває в звичному темпі, але насправді мирні мешканці платять найвищу ціну за війну, яка тліє. У Інни дрижить голос, коли вона говорить про обстріли, кулі і вибухи.
«Намагаємося про це не думати, але не знаємо, чи прокинемося кожного наступного дня», - каже її мама Ніна Пушкєла.
Світлодарськ, де живе кілька тисяч людей, розташований за кілька кілометрів від лінії розмежування, тож постріли з важкої зброї тут чути щодня. Часом снаряди падають і на місто. Так було в кінці травня, коли один з них впав у дворі початкової школи. Уламки полетіли у вікна класів на першому поверсі, але всередину не потрапили, тому що вікна були заклеєні грубою клейкою стрічкою.
Анастасія З'юс з 2015 року живе разом з донькою Юлією в одному з районів Світлодарська. Вікна у її будинку теж заклеєні стрічкою. Раніше вона жила в Дебальцевому. Але місто опинилося під контролем сил Росії. Анастасія виховує доньку сама через «проблеми зі зв'язком» з чоловіком. Війна розділяє подружжя і сім'ї на Сході України. Хтось лишився на боці російських бойовиків, а хтось перебрався на бік, підконтрольних Києву, тому що не хотів жити в квазіреспубліках Кремля. Проблеми поглиблюються, коли чоловік і дружина не спілкуються, а потім хтось із них вимагає розлучення. Тоді дорога веде до Наталії Панченко, яка працює на «Польську гуманітарну місію» в Бахмуті. Щомісяця до неї надходять в середньому десять заяв на розлучення чи на стягнення аліментів. Київ не має змоги стягнути сплати з чоловіків на окупованих територіях. Тому український уряд сам сплачує по 700 гривень допомоги.
Але не лише жінки вимагають розлучень з чоловіками, які лишилися на російському боці. Олександр Блоскін не хотів жити в Росії, куди вирушила його дружина і двоє дітей. Він повернувся в село Луганське, щоб допомогти відбудувати дім. Влітку 2015 року почався обстріл касетними бомбами, після чого від будинку його родичів лишилися лише дві стіни. Спочатку чоловік вирішив працювати на городі, але викопав 24 міни. Одна з гуманітарних організацій допомогла йому перекрити дах, але будинок досі не придатний для життя. Зараз чоловік живе в будинку сусідів, які виїхали в інші регіони України. Він працює на чеську гуманітарну організацію, яка платить по 270 гривень на день.
Люди, які втекли від війни, часом повертаються до своїх сіл, але дуже швидко вони виїжджають знову і нерідко назавжди. Наталія з Авдіївки до війни працювала в аптеці. А зараз не може знайти жодної роботи. Єдиний її зв’язок зі світом – старий мобільний зі зношеною батареєю, за допомогою якого жінка телефонує дітям в Києві. Вони запрошують матір до себе, але Наталія відмовляється, не бажаючи стати для них тягарем. Наталія боїться зими, тому що не має чим обігрівати свій дім. Газопроводи вже давно знищені, а електрострум не стабільний. Можна було б купити вугілля для опалення, але тонна коштує три тисячі гривень. А це цілий статок для місцевих.
Зі страхом про зиму думають Олег і Тетяна Тараненки, які разом з двома дітьми живуть в селі Першотравневе. Вся родина живе на 1600 гривень пенсії 80-річної бабці Євдокії, до якої вона переїхала після того, як війна знищила їхній дім. Якщо пенсіонерки не стане, ціла сім’я лишиться без засобів до існування.
Читайте такожБойовики цілеспрямовано спалюють населені пункти, які не можуть втримати – ЗСУ (фото)
«Багато моїх знайомих загинули, хтось наступив на міну, когось застрелили. Тут у нас немає жодних перспектив. Ми намагалися виїхати в Росію, але були у далеких родичів лише два тижні. Вони нам сказали забиратися, роботи не було», - каже Олег Тараненко.
«Я народилася в часи Другої світової війни і змогла вижити. Зараз, на старість, доводиться переживати ще одну війну. Я добре знаю, що таке голод. Коли була дитиною, ми їли траву, намагалися з неї щось приготувати. Тоді лише завдяки цьому вдалося вижити. Тепер я боюся, що знову будемо їсти траву», - каже бабця Євдокія.
Тетяна Грицай живе з чоловіком, 11-річною Настею і семирічним Микитою у селі Миронівське на межі Донецької і Луганської областей. Сліди обстрілів на їхньому будинку видно неозброєним оком. Пошкоджені стіни вкриті товстою фольгою, яку надала гуманітарна місія ООН. Але і цей щит теж побитий уламками снарядів. Під час обстрілів Настя бачила, як від падіння снаряду загинули її рідні. Після того вона перестала говорити. Через це у Насті проблеми з навчанням у школі. Мама дівчинки каже, що зверталася по допомогу до психолога. Але той відповів, що дівчинка бачила забагато зла і пережила глибоку травму. Тому дуже вірогідно, що вона вже не буде говорити.
