В 1950-х роках доктрини НАТО і країн Варшавського договору зосередилися на використанні тактичних ядерних боєголовок. Озброєння зі справжнім стратегічним значенням і доктрина взаємного знищення були на той час ще на стадії зародження. Тому ядерна зброя розглядалася як тактичний, так і стратегічний інструмент.
В результаті, і США, і СРСР розробили численні польові зразки такого озброєння: від невеликого снаряда «Дейві Крокетт» до потужної гармати M65. СРСР намагався відплатити тією ж монетою і почав розробляти власні ядерні гаубиці, пише National Interest.
Читайте такожBusiness Insider: Росії варто боятися війни з НАТО через 10 видів потужної зброї
Найбільшою з них була масивна самохідна артилерійська установка 2А3 «Конденсатор», калібром 406 міліметрів. Але, зрештою, ця потужна зброя виявилася черговим радянським провалом. Вона була механічно складною і застарілою ще до того, як її збудували й схвалили. Навіщо СРСР створив такого масивного «білого слона»? Чому калібр 2А3 був настільки більшим, ніж в американського аналога і який урок несе історія гармати?
Історія 2А3 «Конденсатор» почалася в 1954 році. США показали свою ядерну гармату М65 лише за рік до того. І СРСР потрібно було наздоганяти. Відповідь була запропонована у двох формах: як гаубиця (2А3/Об’єкт 271) з калібром 406 міліметрів і 420-міліметрова гармата (2Б1/Об’єкт 273). Ініціатива з розвитку цих двох зразків зброї була схвалена Радою міністрів у квітні 1955 року. Перші балістичні випробування були завершені того ж року. В грудні 1956 року з’явився перший прототип, який поєднував у собі саму гармату і шасі. Він взяв участь в параді на Червоній площі 1957 року.
Шасі для 2А3 було взяте з радянського важкого танка Т-10, на яке встановили додаткові гідравлічні поглиначі віддачі. Адже постріл 406-міліметровим снарядом був надзвичайно потужним. Однак, попри всі ці заходи, гаубиця 2А3 від’їжджала на кілька метрів назад після кожного пострілу. При цьому, в системі неодмінно щось ламалося. Тому після пострілу потрібно було одразу ж проводити ремонт.
Читайте такожBusiness Insider: Росії не по кишені ядерні ракети, якими Путін погрожує Заходу
Прицілювання гармати здійснювалося здебільшого за рахунок повороту шасі. Втім, невелика точність все ж налаштовувалася за допомогою електричного механізму з обмеженими можливостями. Причина, чому калібр радянської установки був такий великий, дуже проста: інженери СРСР на той час не були впевнені у своїй здатності створити компактні ядерні набої. Тому великий калібр полегшував їхню конструкторську роботу.
Врешті, остаточна версія снаряду важила 570 кілограмів. Дальність стрільби складала близько 25 кілометрів. Таким чином, радянська установка поступалася американській ядерній гарматі М65 лише на кілька кілометрів. Втрім, це значно менший радіус стрільби, ніж у сучасної звичайної артилерії. Вся система 2А3 «Конденсатор» важила 65 тонн.
Через таку неймовірну вагу гаубиця була надзвичайно повільною і мала значні проблеми з мобільністю. Вона не могла їхати по більшості мостів. А її масивний розмір не дозволяв рухатися через міста чи навіть під низькими лініями електропередачі.
Читайте такожNational Interest: США десять разів "губили" свою ядерну зброю
Дальність стрільби теж не дотягувала до можливостей ядерних ракет чи сучасних тактичних ракет. В результаті виробництво 2А3 було зупинене після побудови всього чотирьох установок. Москва віддала перевагу новішим ядерним ракетним установкам 9К52 «Луна-М». Ця система була значно мобільніша і компактна у порівнянні з масивними 2А3 «Конденсатор». НА додачу, вона могла похвалитися втричі більшим радіусом стрільби.
Радянська розробка 2А3 була відповіддю на американську ядерну артилерію. На жаль, її конструкція зробила всю концепцію застарілою від самого початку. Який урок можна зробити з історії радянської гаубиці? Напевне, він в тому, що перед тим, як робити «великі» гармати й ракети, варто подивитися на передові технології, здатні змінити розташування сил на полі битви.
