Коли Борис Єльцин призначив Володимира Путіна прем’єр-міністром 9 серпня 1999 року, мало хто з росіян знав щось про нього. З’явившись вперше на телебаченні, він здавався скромним, сором’язливим і дивним. Це був чоловік, незвиклий до яскравого світла, від якого його відгородила попередня кар’єра в КДБ,
Але за лічені тижні він проявив рису характеру, яка стала визначальною ознакою його правління – нещадність. Про це пише Ангус Роксбург на сторінках The Guardian, нагадуючи, що першим чіпким висловом Путіна став коментар про намір «мочити терористів у сортирах». А через лічені тижні він розв’язав жахливу війну проти Чечні, жертвами якої стали десятки тисяч мирних мешканців.
Читайте такожWashington Post: Екс-Держсекретар США розповів, як Путін водив Трампа за ніс
Через двадцять років на тлі того, як Росія і Захід поглиблюють конфронтацію між ними, важко пригадати той факт, що Путін починав як відкрито прозахідний лідер. Джордж Буш-молодший і Тоні Блер кинулися налагоджувати з ним дружбу. А сам Путін стояв у Бундестазі, де вільною німецькою мовою проголосив, що доля Росії в Європі. Але західні лідери шоковані його жорстокістю в Чечні, а також першим проявам антидемократичних схильностей у вигляді придушення критики на телебаченні.
Фатальною помилкою Путіна була нездатність побачити суперечність між його жорстокістю автократа вдома і цінностями західної цивілізації, про яку він на той час говорив. Дехто стверджує, що російський президент ніколи насправді й не був прозахідним. А його рання риторика була лише маскою, за якою ховалися старі схеми в дусі КДБ, націлені встановити домінування над світом. Але, на думку автора, це не зовсім правда.
Читайте такожSüddeutsche Zeitung: Росіяни більше не хочуть вірити у незамінність режиму Путіна
«Коли я почав працювати консультантом Кремля на початку правління Путіна, у мене було багато зустрічей з чиновниками. І в мене не було сумнівів, що вони вважають себе «західними» чи й навіть демократами. Проблема ховалася в іншому місці, а саме у нездатності Путіна зрозуміти західну настороженість і ворожість, коли зовнішньополітична поведінка показала, що він ніякий не демократ. Я обговорював це з його радниками: як ви можете переконати Захід, що ви надійні партнери, якщо відмовляєтеся належним чином засудити радянське минуле, якщо придушуєте протести й ЗМІ? Вони не могли знайти зв’язок одного з іншим», - пише автор.
Тож Захід ставав все більш підозрілим до Кремля. А сам Путін спочатку став розчарованим, потім розлюченим, а зрештою відкрито ворожим. Після першої прозахідної фази, на думку Роксбурга, можна класифікувати три подальші етапи «путінізму».
Другий з них почався приблизно у 2003 році й досяг свого піку в лютому 2007-го, коли Путін вирушив у Мюнхен, щоб розкритикувати США за претензію на домінування у світі. Він був роздратований тим, що замість позитивної реакції на його жести включно з війною проти «Талібану» в Афганістані, американці проігнорувати не просто його протест проти війни в Іраку, а й просувати свій план розгорнути систему ПРО в Європі. Путін вважав, що ця система разом з розширенням НАТО напряму загрожує російській безпеці.
Третій етап почався під час президентства Барака Обами. Тоді впродовж чотирьох років Путін номінально був прем’єр-міністр, хоч лишався головним гравцем у Кремлі. Він був розлючений тим, що вважав американським комплексом «зверхності» (що могло бути й свідченням російського комплексу неповноцінності). Йому дуже не сподобалися слова Обами про те, що Росія – це «регіональна сила», а сам Путін – «сутулий хлопчина, який сидить на задній парті й класі». Російські лідери загалом не схильні терпіти такі образи. Вони завжди різко реагували на всі спроби читати їм лекції щодо поведінки.
Злість Путіна досягла піку в часи парламентських виборів у Росії у 2011 році, фальсифікація яких змусила тисячі людей вийти на вулиці. Він звинуватив Америку в підтримці демонстрантів як морально, так і матеріально. Коли він знову став президентом у 2012 році, то проголосив вищість російського суспільства і моралі над Заходом, який «загниває». Це привело до зовнішньої політики, заснованої на твердженні, що Захід повинен прийняти Росію як рівносильного партнера. Інакше Москва виб’є для себе цю роль. Ця філософія знову і знову повторювалася.
Читайте такожForeign Policy: Росія спотворила реальність в Україні й може зробити це в США
За логікою Путіна, якщо Захід може вторгнутися в Ірак, тоді Росія може допомагати своєму другу в Сирії. Якщо Захід думає, що він може просто схилити на свій бік Україну, тоді йому варто подумати ще раз. Якщо Захід вважає, що у нього є право втручатися у російські справи через свої фонди й неурядові організації, через відкриту підтримку опозиції, тоді йому не варто скаржитися, якщо кілька тролів з інтернету вплинуть на західні вибори. У Москві вважають, що роблять із Заходом те, що той робив з Росією весь цей час.
«Гадаю, це поточний підхід Путіна. Він вважає, що всі його дії – це відображення поведінки Заходу з Росією і по всьому світу. Іронія лише в тому, що плекаючи імідж автократа, він викрив свої уразливі сторони. Його параноїдальний страх перед вільними виборами й грубе придушення демократичних протестів останнім часом стали доказами його слабкості. Чим більше він намагається окопатися, тим більш очевидним стає те, що він боїться втратити контроль», - йдеться в статті.
Тепер Путін створив поліцейську державу, нещадну до незгодних, яку місцеві ЗМІ в дусі СРСР щодня прославляють. Немає жодної перспективи для покращення відносин Росії із Заходом, поки Путін буде при владі. Але в довгостроковій перспективі все ж є така надія. Але існує висока ймовірність, що наступник російського автократа буде таким же.
