Днями відвідала білоруську столицю Мінськ. Як живуть у Білорусі, у нас пишуть багато... Але не все там так погано, як прийнято вважати. Поділюся позитивними враженнями від побаченого.
...Поспішала в готель. На пішохідному переході якраз перемикалося зелене світло на червоне, я подумала: «Та ще встигну перебігти». Перебігаю, двоє молодиків кричать мені: «Дівчино, чому ви не поважаєте державу? Чому ви собі дозволяєте переходити на червоне світло?» Підходять до мене, показують посвідчення правоохоронних органів і пропонують пройти з ними, аби виписати мені штраф за те, що я порушую правила дорожнього руху. Спочатку була подумала, що це якийсь білоруських жарт. Бо в Києві щодня бачиш, як люди мов вівці ходять по проїжджій частині, а на тротуарах паркуються автомобілі, на Хрещатику на тротуарі навіть зробили розмітку двостороннього руху...
Мені стало соромно, і на червоне світло більше не пробувала переходити. До речі, це була маленька вуличка, по якій зовсім не їздять машини, проте яке це має значення? На червоне світло я більше не йшла, але хотіла перейти проїжджу частину не на переході, бо ліньки було йти зайвих сто метрів. Щойно моя нога ступає на дорогу, як чую свисток і крик працівника дорожньо-патрульної служби. «Ви переходу не бачите? Я вам зараз квитанцію випишу!» Я вибачилася і швидко попрямувала до переходу.
У Білорусі для пішоходів, котрі порушують правила дорожнього руху, передбачено штраф від 15 тис. білоруських рулів – це близько 7 доларів.
– А як інакше?! – каже мені працівник ДПС Білорусі. – Якщо ви не поважаєте своє життя, то повинні поважати життя інших.
Тут при мені працівник зупиняє авто.
Пізніше запитую:
– Чому ви зупинили його, адже він не порушував правила?
– Тому що в нього затемнені вікна... Але я сьогодні його не оштрафував, бо це виявився наш колега з так званої «Дружини». Дружинники – це звичайні люді, які переважно у вихідні, за власним бажанням допомагають працівникам ДПС. Вони стоять біля переходів і розказують людям про правила дорожнього руху. Сьогодні я йому зробив тільки попередження. Гадаю, у нього вистачить совісті й він поміняє скло, а якщо не зробить цього, то, звісно, буде оштрафований.
Депеесник не знає, що я журналіст, його потягнуло на відвертість.
– А хіба ви хабарі не берете? – цікавлюся.
– Ну, як вам сказати… Нам дуже важливо, аби не порушували правила. Це я вам чесно кажу. Я можу взяти хабар, але це буде дуже гучно сказано. У мене такий принцип – зупинити десятьох, навчити їх, а в одинадцятого взяти хабар, як ви кажете. Наприклад, поїхала людина на червоне світло, я її зупиняю, штрафую на 150 тисяч рублів, проте права не забираю, якщо бачу, що це нормальна людина і немає ніяких відміток у талоні. Якщо ця людина совісна, вона покладе мені на хліб з маслом. Ось такий хабар я собі можу позволити, але не більше.
Порядку на мінських дорогах значно більше, ніж у нас.
А ще приємно вражає чистота міста й відсутності на вулицях бомжів. За кілька днів перебування в столиці Білорусі я не зустріла жодного бездомного! Я спеціально вишукувала на вулицях недопалки цигарок, якими Київ просто встелений, – там я нарахувала їх близько двох десятків.
Кажуть, що бомжі в Мінську є, проте, якщо їх помічають спеціальні служби, одразу ж відвозять на розподілювач, де й вирішують, куди їх помістити.
Комунальники працюють уже з четвертої ранку. Зараз у Білорусі бути прибиральником зовсім не соромно, адже зарплата починається від 450 доларів і сягає майже тисячі, ще дають гуртожиток. Кажуть, що студенти залюбки підробляють двірниками.
А те, як чистять адміністрацію Президента Республіки Білорусь, – взагалі інша історія... Улітку траву підстригають двічі на тиждень, восени – раз. Жіночки навколо адміністрації вимивають плитку, там не побачиш жодної плямки, під кущами трава розпушена – як у порядної ґаздині у вазоні.
Стою, спостерігаю… Бідолашні працівниці з-під кущів не вилазять, усе розпушують ту землю. Підходжу ближче, вони – ні пари з вуст... Навіть не відгукуються на вітання.
Люди в Мінську загалом люб’язні, але тільки в тому разі, якщо ти не зізнаєшся, що журналіст, і не розпитуєш, як їм живеться і як вони ставляться до свого Президента.
У Мінську не зустрінеш хамства ні на вулиці, ні в магазині чи кафе.
Чистота панує всюди. Здається, що Лукашенко вичистив місто навіть від зайвих думок... Про метушню в столиці можна забути, широченними проспектами, особливо у вихідні, бродять засмучені мінчани. Туристів тут практично немає. Мінський аеропорт здійснює два міжнародні рейси на добу – в Україну та в Росію.
Зараз Лукашенко хоч якось хоче наблизитися до Заходу, тому в Мінську почали з’являтися ресторани світових мереж, у центрі побачила навіть “Макдональдс” (кажуть, що їх там три). В аеропорту є duty free, проте працівникам аеропорту забороняється там щось купувати. Мене працівниця попросила купити їй віскі, я її пожаліла, купила. Товари відпускають виключно за паспортом і квитком.
Касир duty free пояснила це так:
– Бо гроші мають прибувати до країни.
Сам Лукашенко живе в резиденції у Дроздах (околиця Мінська). Під воротами резиденції є зупинка, де зупиняється рейсовий автобус №91, щоправда, там ніхто не заходить і не виходить. Та автобус курсує чітко за графіком.
...Прилетіла в Бориспіль, і зразу помітила контраст: тебе зустрічають засмічені клумби, під ногами недопалки й задавнений бруд.
Мені захотілося хоч трохи мінської – не кажу вже європейської – чистоти.
Оксана Климончук
