Це продукт, головним чином, кремлівської антиукраїнської пропаганди, що бере початок не з Майдану, а з проголошення Україною незалежності... Про національний характер найнадійніше судити з художніх образів...
«Отакі ми українці»
Коли людина міркує про те, який народ українці (росіяни, руританці тощо), ви, як правило, більше дізнаєтеся від нього не про них, а про нього – що за фрукт він сам.
Якби антисеміт знав, яку кепську недугу своєї душі він виставляє напоказ, як бридко від нього пахне, він би напевно тримав язик за зубами. І далі. Якби російський натовп добряче знав, що переважна більшість українців доброзичливо налаштована щодо росіян, то ступінь його ворожості до України не викликав би подиву в стороннього спостерігача: чи, бува, не воюють ці два народи? Але знову ж таки: чи правомірно нелюбов до українців вважати національною рисою росіян, а теплі почуття до росіян – національною рисою українців? Російська нелюбов до українців – це продукт, головним чином, кремлівської антиукраїнської пропаганди, що бере початок, між іншим, не з Майдану, а з проголошення Україною незалежності. У свою чергу, і доброзичливість українців до росіян переконливо пояснюється відсутністю в Україні казенної і слабкістю самодіяльної антиросійської пропаганди. Національні характери тут ні при чому або майже ні при чому.
Поняття національного характеру, у відомому сенсі, дуже давнє. Воно зародилося ще тоді, коли не було самих націй. Люди одного племені якось звернули увагу, що люди іншого племені чимось від них відрізняються: більш вправні або навпаки, незграбні, трохи інакше переживають мисливські успіхи й невдачі. Далі – більше, і ось уже Григорій Савович Сковорода помічає: «Всякому городу нрав і права», і тоді ж із ним погоджується російське прислів’я: що не місто, то норов. Століттям пізніше починають докладно розмірковувати про вплив географічного положення – ландшафту й клімату – на вдачу й долю народів. Географія України в цьому сенсі еталонна – без зайвих пояснень вона робить зрозумілими найважливіші особливості української історії, а отже, й українського характеру. Або навпаки, характеру та історії. Складна, загадкова взаємодія того й іншого захоплює покоління любителів поговорити про все таке.
Про національний характер найнадійніше судити не з чиїхось там міркувань і навіть не з досліджень етнографів і соціологів, а з художніх образів. Художній образ, якщо він справді художній, містить доказ своєї достовірності в самому собі. Запорожців, котрі пишуть турецькому султанові, бачите? Пізнаєтеся в них своїх друзів, приятелів, знайомих? Мене, наприклад, мої російські друзі впізнавали в писарі, над яким нависає товстун з люлькою. Пише-то він усе, що йому диктують важливіші члени бойового товариства, справно пише, але подекуди й він, скориставшись паузою, і від себе тихенько вставить кріпке слівце... Нашими сучасниками були двоє визначних митців: російський Василь Шукшин і українець Григорій Тютюнник-молодший. Вони схожі геніальним відчуттям живої, тобто постійно змінної, національності. У першого що не герой, то росіянин до мозку кісток, у другого – українець, якого пізнаєш і радієш – аж тремтиш від захоплення. І сплутати їх неможливо.
Повноцінні образи за допомогою своїх прототипів створює сучасне телебачення. Іван Степанович Плющ, Леонід Макарович Кравчук... Хоч хтось скаже, що це не українці? Володимир Вольфович Жириновський... Хто стане заперечувати, що це особливий, по-своєму чудовий тип російського «сина юриста» – суміш містечкового пройдисвіта й демагога, народженого Великим Селом на ім’я Москва? А Співаючий Ректор? Чи не довершений це тип солодкуватої і нестримно діловитої української бездарності?
Ну, і мій друг Василь з Рудиків: «Отакі мі, Толю, зара українці: ні в кишені, ні в ширінці».
Анатолій Стріляний, «Коментарі»
