Насправді, це чудово, що Україна знову перетворюється на літературоцентричну країну.

(Хоча багато хто вважає, що літературоцентризм — це властивість тоталітарних та авторитарних суспільств.)

Нарешті з’явилася книга, про яку всі чули, яку всі хочуть прочитати і про яку всі запитують: а в тебе нема? Що, таки справді є? Даси лише через місяць? А раніше? Ого, аж п’ятеро у черзі…

Зі мною трапилася та сама історія: мою книжку друзі забрали в мене читати раніше, ніж я сам устиг це зробити. Прочитав трохи більш як половину. Коли мені повернуть і я дійду до кінця, можливо, поділюся своїми враженнями.

Поки що — лише декілька зауважень.

Читав про скандал у Львові — у зв’язку з інтерпретацію книги львівськими інтелектуалами.

Вони закидають, що книга, мовляв, не зовсім художня, а публіцистично-памфлетна.

(Хоча саме це і є продовженням традицій українського, російського і навіть білоруського літературоцентризму — від Достоєвського та Гоголя до Солженіцина, Олеся Гончара, Василя Бикова, Володимира Короткевича та ін.)

Але мені поки що в цій книжці найцікавішими видаються не хроніки Апокаліпсису і не пафос «O tempora, o mores!», а саме внутрішній світ головного героя.

Можливо, тому, що я його порівнюю зі своїм власним світом.

І хочу сказати: дякую Господові, моїм батькам та життєвим обставинам, що мій внутрішній світ інший, ніж у цього хлопця. Він — глибокий інтроверт, «хатоскраєвець», «омега-самець».

Він — Гриць Бобренко з «Марусі Чурай» (хоча кохає лише одну жінку й утік, коли інша хотіла його звабити).

Він — справжній український мужчина — ідеальний персонаж із мого тексту про «Безхребетну Україну» (2001). Але серед моїх друзів є кілька таких, хто психологічно дуже подібні до цього героя, навіть народилися у 1968-му — як і він. Тому поки що (на півдорозі до кінця книжки) мені цей персонаж видається якраз психологічно достовірним.

Ще один цікавий закид од львівських інтелектуалів Ліні Василівні — щодо недостовірного мотивування фабули роману: мовляв, справжні «програмери» розмовляють на специфічному сленгу і не прив’язані географічно до місця роботи, оскільки працювати можуть по Інтернету. Зараз — так і є, але на початку 2000-х (а я ще не дочитав до революції 2004-го) таки були трохи прив’язані... Тому якщо людина хотіла працювати в американській фірмі із «софту» — їхала в Америку.

До речі, якщо я правильно зрозумів натяк автора, то після скорочення на першій роботі герой влаштувався на роботу до фірми «Квазар-Мікро».

Неправильно називати спосіб організації тексту цього роману ПОТОКОМ СВІДОМОСТІ. У «письмачки» Оксани З. її найвідоміша книжка була написана як потік свідомості. У Джойса — теж. У Ліни Василівни маємо РЕФЛЕКСІЮ, тобто раціонально організований потік думок — а це дві великі різниці.

І дуже приємно побачити серед хронік Апокаліпсису слово, яке придумав колись я сам: ЖЛОБ-ШОУ (стр. 120).

Узагалі, це справді культурна подія, можливо, навіть чудо: кілька українських інтелігентів, світлих душ (Ліна Василівна, Оксана Пахльовська, Іван Малкович, Ольга Богомолець, Тарас Компаніченко & Co) гастролюють по всій Україні, розповідають розумні інтелігентні речі, читають вірші, співають романсів та стародавніх кантів, на всіх вечорах — аншлаг, повно народу.

І ніякої попси!

І ніяких політично ангажованих розмов!

І навіть ніяких нудотних розмов про мову та про українсько-російські відносини, які часто зводяться до того, що починається таке тупе гоніво на «Росію-агресора» і нудота про Україну як вічну жертву та невдаху. До того ж, наскільки розумію, усе це комерційно успішний проект.

Це вже насправді дуже обнадійливий симптом — з початку 1990-х на пострадянському просторі не пригадується нічого подібного — хіба що повернення Солженіцина у 1994-му.

Тільки Солженіцин повертався з ЗОВНІШНЬОЇ ЕМІГРАЦІЇ і тоді, коли його вже НІХТО НЕ ЧЕКАВ (його чекали в 1991-му як альтернативу “деструктивісту” Єльцину).

А Ліна Василівна повертається з ВНУТРІШНЬОЇ ЕМІГРАЦІЇ — і саме тоді, коли ВСІ ЧЕКАЮТЬ.

Я люблю міркувати про людей з минулого, з сучасного та з майбутнього. І це аж ніяк не вікова характеристика. Ліна Костенко — якраз приклад людини з майбутнього: це навіть не комплімент її формі та вигляду, а аналіз — про що вона каже. А розповідає вона переважно про майбутнє, а не про минуле — у мемуарному жанрі.

Дякую щиро п. Арсену Авакову за викладене в Інтернеті відео з вечора Ліни Василівни. Дивився, не відриваючись!

Було цікаво почути, що то її перший у житті візит до Харкова. Це ж треба таке!

Навіть дістав з полиці оту жовту товсту книжку Лесі Українки видавництва «Дніпро», де драматичні твори і куди Ліна Василівна написала передмову...

Мабуть, потім, після закінчення гастролей, якомусь амбітному телеканалу було б добре зробити такий документальний фільм про це. Або просто протранслювати найцікавіші фрагменти цих зустрічей.

Проте я не певний — а чи є в Україні ще амбітні телеканали?

І ще питання: просто цікаво дізнатися, а чи були на тій зустрічі «отці» міста та області?

***

У тему — анекдот.

Приходит Y (представитель политической элиты города Х) к другому Y (представителю политической элиты города Х):

— Слышь, брателло, тут в оперном — ну это, вместо концерта Аллегровой вечер какой-то Лины Костенко. Вот — приглашения принесли. Ты пойдешь?

— А хто такая Лина Костенко?

— Да в Интернете написано — «начинающий прозаик».

— Про каких таких заек?

 

Андрій М. Окара

 

Читайте останні новини України та світу на каналі УНІАН в Telegram