Останні два дні я забив НА ВСЕ І НА ВСІХ (пробачте, кого я в ці дні відшив) - і присвятив їх улюбленому персонажеві моєї творчості, а також відвідинам театрів.

Серед персонажів моєї творчості є Володимир Путін і Дмитро Медведєв, Володимир Жириновський і Геннадій Зюганов, Юля Тимошенко і Віктор Ющенко, Віктор Янукович і Олена Бондаренко, Леонід Кучма і Борис Єльцин, Михайло Горбачов і Віктор Пінчук, Інна Богословська і Микита Богословський, Ганна Герман-співачка і Ганна Герман-януковичмайнд, Юрій Лужков і Руслана Лижичко, Леонід Грач і Барак Обама, Ольга Арефьєва і Ірина Богушевська, Ольга Акулова і Микола Левченко, Юрій Антонов і Юрій Андрухович, Оксана Забужко і Оксана Петрусенко, Ленін і Леннон, Маркс і Маркес, Іван Ільїн і Григорій Сковорода, Тарас Шевченко і Ліна Костенко, Дмитро Табачник і Петро Валуєв, Джонн Донн і Рене Генон, співачка Крихітка Цахес і вчитель праць з сусідньої школи Стакан Стаканич.

Але найулюбленіший персонаж моєї творчості - це, звичайно, він - Микола Васильович!

Відео дня

Коли мені було 10 років, мама повезла мене на одну з двох батьківщин Гоголя - до Великих Сорочинців (на другій батьківщині - в маєтку Гоголів у Яновщині-Василівці-Гоголевому я теж, звичайно, бував, але пізніше). Ми їхали на автобусі від Миргорода - з екскурсією, і тітка екскурсовод не замовкала - була така весела і з приколами. Але дорогою назад, до Миргорода, вона раптом перевела свої мікрофонні монологи в дещо іншу модальність: мовляв, а знаєте, друзі, ось якби Микола Васильович жив зараз, він би запитав нас - а що оце там вдалині видніється? І ми б відповіли - а це, Миколо Васильовичу, трактори і комбайни колгоспу такого-то - передовика сільгоспвиробництва. - А що оно таке чудове? - А це, Миколо Васильовичу, такий-то завод, лідер соцзмагання. - А онде що таке? - А це гідроелектростанція на Пслі - від неї лампочки в будинках горять - і т.ін., і т.ін.

Мені, ще зовсім маленькому, так в голову в`їдалася ця логіка спілкування з Гоголем, що відтоді багато життєвих речей подумки промовляю так, немовби пояснював спеціально для воскреслого Гоголя. Типу того, що то, Миколо Васильовичу - інтернет. Ну як би тобі пояснити. Ну, це, типу, відправив ти свій другий том «Мертвих душ» Жуковському або Плетньову по інтернету - ну і після цього пали його скільки хочеш, стирай - вже не пропаде.

Ну а це, Миколо Васильовичу, facebook - щось на зразок твоїх «Вибраних місць з листування з друзями» - ти написав свою нетлінну ідею, і всі твої друзі її одразу прочитали!

Єдино, що мені соромно говорити Гоголеві, так це те, що раніше, в його часи, гусячим пером записували вічні думки, а нині вічним пером (або на комп`ютері) - гусячі.

Ну і ще, треба додати, нам Гоголь в деякому сенсі все-таки - далекий родич (точніше, свояк), що теж приємно.

Отже, 1 і 2 квітня в Москві в Будинку Гоголя (дякувати Богу, уряду РФ і Вірі Павлівні Вікуловій, що будинок графа А.П.Толстого на Никітському бульварі з міської бібліотеки №2 таки перетворився на нинішній єдиний в Росії музей письменника) пройшли чергові, вже одинадцяті, Гоголевські читання.

Цього разу тематика була специфічною - пов`язаною переважно з літературними музеями і різними позалітературними чинниками в житті Гоголя. Народу було багато, але з України і з Пітера не приїхали деякі дуже актуальні гоголезнавці.

Зате був з Києва відомий філолог Михайло Наєнко, доповідь якого була присвячена зіставленню «Записок божевільного» Гоголя і «Записок українського самашедшого» Ліни Костенко.

Моя доповідь на читаннях була заявлена як «Мотив шляху та сакральна топографія у Гоголя», але останньої мить я вирішив говорити про те, що мене хвилює саме зараз - мій виступ називався: «Софія-Україна: Гоголь у генезі української ідеї». Йшлося про нелінійну ідентичність в інтерпретації українського майбутнього і про есхатологічні й апокаліптичні візії України, створені Гоголем і Шевченком. Про те, чому саме ці двоє створили есхатологічно орієнтовані образи України, а українські поети-романтики, масон Котляревський, мораліст-сентименталіст Квітка-Основ’яненко, декабрист Рилєєв і навіть Пушкін лише підтримували «козацький міф». Це приблизно про те, що є люди і явища одновимірні, є двовимірні, а ось Гоголь і Шевченко та породжені їх творчістю дискурси - тривимірні. Інакше кажучи, - це крок до СКЛАДНОГО СВІТУ, СКЛАДНОЇ ЛЮДИНИ і СКЛАДНОЇ УКРАЇНИ.

Але, на жаль, у світі немає тих сил, кому потрібна СКЛАДНА Україна. Усім сусідам, а також Китаєві, США, арабському світові, ЄС потрібна СПРОЩЕНА Україна. «Колективному Януковичу» потрібна проста Україна, а «груповому Табачнику» - ще простіша Малоросія. Тому міра складності України залежить виключно від того, чи збереться критична маса СКЛАДНИХ ЛЮДЕЙ?

Якщо ні - можна тусувати узбіччям (історичним) далі - може не всю Україну по кісточках розберуть.

Ну, і ще я спробував накласти породжені Гоголем інтелектуальні дискурси та художні світи на придуману мною в 1999 році класифікацію української ідеї й української ідентичності.

Серед присутніх, і для мене це приємно, було три видатних гоголезнавця - Воропаєв, Виноградов і легендарний Барабаш. І пані Ірина Колісник, яка постійно наголошувала, що вона - не філолог, а історик-джерелознавець. У результаті обговорення мого скромного виступу закінчилося допитом мене про хімічний склад моєї крові, про особливості моєї біографії та продовженням стап’ятдесятирічної суперечки гоголезнавців - якою все-таки мовою спілкувалися в будинку Гоголя у Василівці? Росіяни казали, що тільки російською, українці - м`яко посміхалися...

Наприкінці Гоголівських читань був даний костюмований перформенс: прекрасні пані під шурхіт суконь з XIX століття загадували поважній публіці загадки - в «чорних скриньках» (власне, в круглих зелених коробках) були внесені нововидані книги про творчість Гоголя. За невеликим натяком треба було відгадати - що саме за книга в скриньці?

Одну з книг про Гоголя я відгадав - це була монографія Ірини Колісник «Гоголь. Мережі культурно-інтелектуальних комунікацій» - я зовсім недавно писав про неї на блозі. Відгадав - і одержав солодкий приз: шоколадну медаль з Гоголем.

Прийшов додому, відкрив коробку.

І, немов два дні провів не з Гоголем, а з «Єдиною Росією»: по той бік Гоголя – ось така патріотична шоколадка!..

Серед книг, подарованих мені 1-2 квітня, відзначу дві.

Мельниченко В.Ю. Гоголівська Москва. Авторська енциклопедія-хроноскоп. М.: ОЛМА Медіа Групп, 2011. 832 с.

Володимир Юхимович Мельниченко - директор Українського культурного центру в Москві (на Старому Арбаті, 9). Лауреат Шевченківської премії (2009). За десяток років свого директорства видав штук 16 цікавих історико-культурних книг. Передостання - «Шевченківська Москва. Авторська енциклопедія-хроноскоп» (2009). Нинішня, гоголівська, - зроблена в тому ж форматі і в тій же логіці: Москва гоголівських часів; хронологія життя Гоголя в Москві; хронологія доль московських українців - друзів Гоголя (Максимович, Щепкин, Бодянський); словник імен, вулиць, фактів і артефактів; пам`ятні адреси та місця, пов`язані з Гоголем. Величезна кількість цікавих даних і відомостей, безліч свідчень сучасників. Дивно, що україномовна книга видана в Москві - в одному з найбільших російських видавництв. Цікаве читання для будь-якої культурної людини.

Н.В. Гоголь. Тарас Бульба. Автографы, прижизненные издания. Историко-литературный и текстологический комментарий. Издание подготовил И.А. Виноградов. М.: ИМЛИ РАН, 2009. 696 с.

Ігор Виноградов - авторитетний фахівець саме з «Тараса Бульби», «Миргорода» в цілому і з духовної прози Гоголя.

Про те, що повинна з`явитися саме ця книга, я знав вже років десять.

Річ у тому, що досі не існувало задовільного щодо текстології видання повісті Гоголя «Тарас Бульба». Навколо видання автентичного тексту «Тараса Бульби» розгорталися колосальні інтриги - деякі гоголезнавці з огляду на певні свої суто етнокультурні та релігійні пристрасті намагалися гальмувати видання тексту або спотворювати його. Дійшло до смішного: в Інституті світової літератури РАН, в якому є «гоголівська» група, йшла робота над академічним зібранням творів і листів Гоголя - в 23 томах. В результаті видали, здається, лише три томи - і на «Тарасі Бульбі» все стало: той том так і не видали. Книга, про яку ведеться - це, фактично, так і не виданий в зібранні творів том. Усім, хто має справу з виданням, перекладом, дослідженням «Тараса Бульби», слід мати справу саме з цією книжкою.

У книзі - третя (1851-1852) і перша (1835) редакції, а також різночитання між третьою і другою (1842) редакціями. Ну і на півкнижки - науковий коментар.

Пам`ятаю, на початку 2000-х Ігор Виноградов в одному з пітерських архівів знайшов… невідомий лист Гоголя до Миколи I! Це - колосальне наукове відкриття, неймовірний успіх для гоголезнавця і значуща подія для всього інтелігентського околу. У мене виникла ідея - цей лист із вступною статтею Ігоря Виноградова необхідно надрукувати в головному російському інтелігентському виданні тих часів - «Независимой газете» (точніше, в одному з її численних додатків). Дивно, але мій ентузіазм не був підтриманий жодним з редакторів додатків - «НГ» так і не надрукував лист Гоголя до царя.

Андрій Окара, Москва