Україна задекларувала курс на розбудову Союзної держави з Росією, рішуче відмовилась від євроінтеграції, оголосила НАТО потенційним ворогом,  послідовно інтегрується в усі об’єднання на теренах СНД під керівництвом Росії (ЄврАзЕС, Митний союз, ЄЕП, ОДКБ), часом навіть намагаючись бути у цьому плані святішою за самого римського Папу. Україна розмістила на своїй території кілька військових російських баз, а регіональне військове угрупування військ РФ захищає західний повітряний кордон Союзної держави. Україна в принципі допускає використання своєї території для протидії розміщенню у регіоні Східної та Південно-Східної Європи елементів системи ПРО США.

Україна майже повністю віддала свій медіа-простір на відкуп російським ЗМІ, конституційно визначила російську мову другою державною та занедбала українську далі нікуди. Російський бізнес має в Україні величезні преференції. У світі склалося тверде переконання, що Київ реекспортує російську зброю в регіони підвищеної уваги Ради безпеки ООН.  

Втілюючи політику жорсткого прагматизму, Росія позбавила союзну Україну всіх привілеїв, задекларованих в угодах Союзної держави і перевела двосторонні відносини на ринкові колії, послідовно реалізовуючи свою головну мету: змусити українське керівництво до масштабної приватизації за російськими правилами, тобто до продажу російським олігархам за зниженими цінами стратегічно важливих державних об’єктів, передусім газотранспортної системи, НПЗ, які працюють на російській нафті, землі та сільськогосподарських підприємств.

Відео дня

Час від часу Київ намагається огризатися, мовляв, Росія прагне за безцінь скупити всю Україну, неодноразово нарікаючи на «жирних котів» з «Газпрому» та називаючи російський капіталізм не інакше як «диким», «варварським». Однак, такі поодинокі вибрики радше нагадують істерику приреченого на заклання, і погоди не роблять.

Водночас, Кремль як тільки може дискредитує українське керівництво в очах громадськості, з тим, щоб у критичний для країни момент здійснити руками  населення, обуреного різким падінням рівня життя, заміну одного українського лідера на іншого, ще більш лояльного (хоча, здавалося б, куди вже більше?!), традиційно використовуючи при цьому такі інструменти тиску як газовий кран, санепідемслужба, встановлення митних перешкод (при задекларованому Митному союзі!) тощо. 

Коли український уряд звертається до Росії за фінансовою допомогою, то та не лише відмовляється її надати, а й робить все можливе, щоб в економічному плані загнати у глухий кут союзника і, як то кажуть, за безцінь скупити його «фамільне срібло».

Україна остаточно перетворилася на сателіта, із суб’єкта міжнародного права – в його об’єкт. Попри домовленості про єдину узгоджену зовнішню політику на міжнародній арені, Кремль, як у старі есересерівські часи, лише спускає Києву зовнішньополітичні директиви. Опинившись в цілковитій міжнародній ізоляції, Україні нічого не залишилось як покірно і понуро плентатися у російському фарватері.

На жаль, як про це вже мабуть здогадався проникливий читач, йдеться не про фрагмент з якогось науково-фантастичного роману в дусі песимістичної утопії Дж.Орвела «1984». Замінивши «Україна» на «Білорусь», ми отримаємо точний опис тієї внутрішньополітичної, економічної і зовнішньополітичної ситуації, в якій сьогодні опинився наш північний сусід.  Звісно, для багатьох українців цей дещо видозмінений внаслідок нехитрої операції аналіз білоруських реалій може видатися такою собі «страшилкою». Однак, якщо покласти руку на серце, чи таким уже неймовірним і нездійсненним є білоруський сценарій для України?!

Майже вирішеним є питання про друге (чи третє?) пришестя Путіна на московський престол. Україна, як завжди, розділена. Сьогодні, крім Дніпра, ще й судом над Тимошенко. ЄС і Росія, вкупі зі США, нехтуючи по суті усіма правилами доброго тону, що склалися у стосунках між цивілізованими державами, наїжачилися на Київ через той таки суд, вважаючи його – хоч і з різних міркувань! - неправедним. Зваживши на ці обставини, тяжко спекатися відчуття, що події розвиваються саме за орвелівською партитурою. Вочевидь, за певних обставин він може здійснитись. І значно швидше, ніж 2084 року!

Які це обставини? І що сьогодні може стати йому на заваді? Аби спробувати відповісти на це питання, знову кинемо погляд на Білорусь.

Тамтешній «бацька», піддавшись жорсткому політичному, економічному та психологічного тиску і численним провокаціям з боку Москви під час останньої президентської виборчої кампанії (нагадаю: вибори відбулися 19 грудня 2010 року), жорстко і навіть жорстоко розправився з учасниками післявиборчих акцій протесту (понад сорок осіб було засуджено, серед них – п’ятеро екс-кандидатів у президенти, з яких одинадцятеро досі за гратами, включаючи двох екс-кандидатів).  Як наслідок, міжнародний імідж Білорусі було зіпсуто остаточно, США запровадили проти Мінська візові та економічні санкції, ЄС заморозив валютні рахунки і оприлюднив «чорні списки» нев’їзних білоруських функціонерів. І все це на тлі глибокої фінансової та економічної кризи, яка, звісно, не оминула й білорусів! А тут ще й опозиція, керована Кремлем, прагне дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію, а усілякі спецслужби, якщо вірити ЗМІ, з упертістю павуків плетуть змови з метою фізично усунути «бацьку». Словом, усе це вкупі змушує А.Лукашенка нервувати, а відтак поводитися дедалі не адекватніше: то він звинуватить українське керівництво у «вошивості», то обізве «козлом» президента Єврокомісії…

Втім, скрутне становище не лише у нього. Білоруські новоспечені скоробагатьки-олігархи (а це по суті – вся пригодована «бацькою» номенклатура) також, як вогню, бояться дикого російського ведмедя чи то пак - капіталізму. Тим-то нині білоруська влада силкується будь-що-будь долучити  до приватизації зовнішній, насамперед український, а також арабський та китайський капітал. Однак, ці конвульсивні спроби сьогодні надто вже скидаються на дії потопаючого, який хапається за соломинку. Їхній поїзд, схоже, уже пішов, і навіть останній вагон сховався за поворотом.

У принципі, мабуть, можна було б і з цим фрагментом проробити ту ж операцію, що й з попереднім. Надто вже багато тих, хто спить і бачить, щоб чинний президент України рушив шляхом Лукашенка. Вони-то з усіх сил і підштовхуватимуть українського гаранта до того, щоб він повторив незавидну долю «бацьки». Однак, нині ще явно зарано твердити, що вся ця численна і вельми впливова публіка (до речі, її не бракує як на Заході, так і на Сході) може пити шампанське і святкувати перемогу! Найцікавіше, очевидно, ще попереду.

Вони не враховують кілька, здавалося б, неістотних, проте, як може згодом виявитися, вирішальних дрібниць. Скільки разів хід світової історії змінювався саме завдяки цим несуттєвим, здавалося б, дрібницям!

Так от, дрібниця перша. Донбаський характер. Про нього наговорено безліч всяких розумних і не дуже речей, складено сонми анекдотів, випущено хмари отруєних іронічних стріл. Попри це, доля України нині значною мірою залежить саме від нього. Є в цьому характері одна риса, яка його власне й визначає: впертість. Нинішня владна команда, де на провідних ролях саме представники Донбасу, доволі безпорадно програє піар-кампанії своїм значно по-єзуїтськи витонченішим опонентам як всередині країни, так і зовні, вона не надто вправна у закулісних дипломатичних іграх. Проте в лобовому зіткненні, у двобої «по-дорослому», з відкритим забралом цим людям немає рівних. Їх не можна збити з пантелику (взяти, сказати б по-простому, «на понт»), їх не можна нагнути чи залякати (тим же Путіним, наприклад). Пройшовши вогонь і воду 90-х років, вони йтимуть до кінця і сьогодні. І хай ніхто в цьому не сумнівається!

В умовах, коли всі маски, схоже, знято і карти відкрито, саме донбаські впертість, щирість і відкритість, а не галицьке витончене єзуїтство (звісно, в доброму сенсі цього слова!) здатні зіграти вирішальну роль, тобто остаточно утвердити Україну як державу.

Досі Янукович у справі Тимошенко поводив себе як взірцевий європейський президент. Його позиція практично бездоганна: не я започаткував цю судову справу, каже він, не в моїх повноваженнях впливати на незалежну судову гілку влади, і я не збираюся цього робити. І не робить!  Хто сумнівається, нехай зважить на те, як стрімко падає рівень його електоральної підтримки. Вся ця судова тяганина з Тимошенко явно програшна для Януковича-політика. Про це вже скоро будуть цвірінькати не лише київські, а й донецькі горобці.

Хто вважає, що це невтручання є виявом його політичної слабкодухості та недалекоглядності, хто бачить у ньому прелюдію до диктатури а ля Лукашенко, той, майже напевне, буде гірко розчарований. .Янукович - не Лукашенко. І це так само очевидно, як і те, що Україна – не Росія.  Він витримає удар, він не буде лаятися і обзивати, як вулична шпана, останніми словами Баррозу чи Путіна, він не почне робити метушливих нервових рухів і жестів, розвертаючи на сто вісімдесят зовнішньополітичний курс країни абощо. Натомість він спокійно і незворушно скаже і Москві, і Брюсселю, і Берліну, і Вашингтону у відповідь на зчинений ними сьогодні галас приблизно одне і теж: ми готові до діалогу, ми відкриті до взаємовигідної співпраці на рівних, але тиснути на нас – марна справа. Повередують, покомизяться для годиться та й сядуть за стіл переговорів. Куди їм подітися?!

Дрібниця друга. Державницька позиція Тимошенко. Доконаний факт: сьогодні так само, як втрачає Янукович-політик, політик Тимошенко здобуває.  Її зірка, що було вже майже остаточно скотилася з політичного небосхилу, раптом знову яскраво засяяла на ньому. У кожному разі, від державницької мудрості і відваги Тимошенко сьогодні доля України залежить не менше, ніж від державницької стійкості Януковича. Їм обом нині конче треба перестрибнути через каламутну канаву політичної доцільності.  Якщо Тимошенко зуміє подолати в собі образи, політичні розрахунки і страх за власну долю, якщо вона підніметься над цим усім в розріджену атмосферу державних інтересів, ми виграємо цю битву. Її застереження Заходу, щоб він не використовував суд над нею як привід, щоб зірвати євроінтеграційні плани України, історія оцінить так само, як вона оцінить те, що по суті Янукович приносить себе як політика в жертву, відмовляючись втручатися у судову справу проти Тимошенко.

Тому самому Заходу, який  одностайно і безпардонно кинувся було їй на допомогу, ця тендітна жінка завдала такого страхітливого удару, що навіть Віталій Кличко мав би аплодувати стоячи! Не суньтеся в наші внутрішні справи, не використовуйте їх у своїх егоїстичних інтересах, між собою ми розберемося самі, а з вами ми розмовлятимемо одним голосом - голосом президента України. Так приблизно можна було б інтерпретувати смисл цього сигналу-удару.

У кожному разі, уявити, щоб хтось із тих опонентів Лукашенка, які зараз гибіють за гратами, звернувся до Заходу із подібним закликом, просто не можливо. І в цьому вся різниця. Українські лідери нарешті поволі дозрівають до державницького мислення. Бо на це мислення є замовлення. Бо цього хочуть і політична еліта, і широкі народні маси… А значить Україна по-справжньому утверджується на політичній мапі світу як держава.

Ми уміємо постояти за себе, ми колючі і непоступливі, коли не рахуються, як слід, з нашими інтересами, і ми доброзичливі і відкриті до діалогу на рівних, без тиску, без образ і без ультиматумів. Ми такі, які ми є, і не збираємося ні перед ким ні запобігати, ні прогинатись, ні подобатись.

Якщо Янукович і Тимошенко за нинішніх умов зможуть розмовляти одним державницьким голосом із зовнішнім світом, то орвелівська перспектива нам не загрожує навіть у 2084 році. Україна – це назавжди.

Олег Витягов, Інститут української політики