Зменшення кількості людей на Євромайдані в Києві на недільному вічі 12 січня пов’язано з кількома факторами: втратою ілюзій, що до цієї влади можна достукатися, розчаруванням в тих лідерах, з якими асоціюється Майдан... Але ключова проблема – відсутність ідей, відсутність чітких відповідей на одвічне запитання: «що робити?». Бо з «хто винен?» - якось простіше.
Протягом останніх місяців на віче на Євромайдані в Києві приходять ті, кого влада «дістала», хто хоче змін, хтось – радикальних, хтось – хоча б мінімальних. Але ті шість недільних зібрань на Майдані були досить різними – і за своїм емоційном напруженням, і за кількістю учасників. Найперше – першогрудневе – було наймасовішим і найпотужнішим. Влада «догралася». Так захотіла ялинки, що на беззбройних хлопців і дівчат, котрі хотіли до Європейського Союзу пішли з кийками. Зрозуміло, коли люди у формі виконують свій обов’язок по захисту правопорядку, то доводиться силу застосовувати. Колі йдеться про злочинців. Але скільки треба «мужності», щоб по кілька здорованів-беркутівців у спецспорядженні лупцювали якогось хлопчину чи дівчину, котрі навіть не мали, чим оборонятися, котрі просто прийшли на мирну акцію за своє майбутнє в Європейському Союзі?
Після цього побиття на віче в Києві вийшли, за різними оцінками, від 300 до 500 тисяч людей. Весь Майдан Незалежності, весь Хрещатик заповнили люди. Колони тягнулися угору по бульвару Шевченка і з Хрещатика їх завершення не було видно. Тоді вийшли кияни. Досить консервативні, оскільки в столиці життя в матеріальному плані не найскладніше – порівняно з усією Україною. Море молодих людей, людей середнього віку. Вийшли не економічні питання відстоювати, і, навіть, не стільки за ЄС, а вийшли показати, що люди – не бидло, котре можна лупити дубинками. Як би це пафосно не звучало, але люди вийшли на захист своїх прав, своєї гідності. Це стало підтвердженням соціологічних опитувань, результати якіх свідчили, що протестні настрої в Україні зростають.
Дослідження, проведені Фондом «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва» разом із соціологічною службою Центру Разумкова у травні 2013 року показали, що, в порівнянні з жовтнем 2012 року, зросло значення таких неекономічних причин виходу на вулиці, як випадки утисків демократії (з 3,5% до 13%) та необхідність підтримки дострокової відставки президента Віктора Януковича (з 4% до 9%). В той же час, майже 65% не вірили або вважали малоймовірним, що в найближчий час в Україні можуть відбутися масові акції. Багато хто був переконаний, що другого Майдану не буде. Але він є.
Влада втратила відчуття реальності, і почала кидати сірники – туди, де, нехай, ще не порох лежав, але вже був рзлитий бензин. Спалахнуло. При владі ті, хто не хоче і не вміє домовлятися. Лозунг «Донецк негонит порожняк» вже давно втратив свою актуальність, але розуміння цього вчасно не прийшло до тих, хто нагорі. Де ті, хто хоче махати кулаками і зброєю – більш шановані, аніж ті, хто думає і може хитрощі застосовувати і компроміси шукати.
Чи змогла опозиція скористатися з нерозумних дій влади? Змогла, але досить бездарно. З одного боку, опозиційні сили не були готові, як показав далі час, до нового Майдану. Опозиційним лідерам довелося брати на себе відповідальність за тих людей, які вийшли не підтримувати власне опозицію, а виступили проти влади. А тут є різниця. Значна частина суспільства, в тому числі і ті, хто вийшов 1 грудня, не готові підтримувати до забуття чи то «Свободу», чи то «УДАР»,чи то «Батьківщину». Та й ці політичні сили – різношерсті, хоч і намагаються триматися разом. В кожної є свій лідер, котрий спить і бачить себе на президентському місці. Влада їм підкинула забавку про єдиного кандидата від опозиції. І почався танок з його обиранням.
Далі настрої людей окремо добивала нікому не потрібна дискусія про те, чи Майдан політичний, чи він є поза політикою. Що, зрештою, вилилось у потік брудніх образ «свободівки» Фаріон на адресу співачки Руслани, котра протест неполітичним. І, хоча з думкою Руслани можна не погодитись, в принизливій формі говорити про людину, котра втрачала голос на Майдані, котра була поряд з людьми значну кількість часу, яка була і є одним з його рушіїв - вкрай примітивно. Навіть, для “Свободи”. Що ділиле, хлопці? Адже ділити вам поки що нічого!
…Уже на шостому недільному вічі, що пройшло 12 січня, було, за різними оцінками, від 20 до 50 тисяч мітингувальників. Тут є об’єктивні фактори – в політичних та громадських акціях завжди є піки активності і спади. Але велику роль зіграло ще й те, що на зібраннях кидалися гасламі, які виконати було неможливо. Ті ж дострокові вибори Президента України. Яка для цього юридична підстава і юридичні механізми? Хто з політиків вірив в їх реальність? Але про це ж торочили весь час. Гасло про дострокові парламентські вибори. Хто в них вірив? Ніхто, але про це говорилось весь час на Майдані.
Заклик так званої громадської ради «Майдану», в легітимності якої навіть революціонери самі не можуть розібратися, до опозиціонерів – скласти депутатські мандати, щоб розпустити Верховну Раду… Це що? Все 100 разів говорено і переговорено.
Чим більше таких ідей, які красиво звучать на мітингу, але які не мають перспектив для виконання, тим більшим стає розчаровуння людей. До речі, ті ж опитування соціологів показали, що основною причиною нереалізованості намірів участі у протестах є те, що люди не вірять, що мітинги та демонстрації щось змінять – так вважають 56% населення.
Майже кожне віче – розмови про страйк. Звучить красиво. До нього закликає то Тягнибок, то Кличко. Але це – ще одна ідея, що практично не може бути зреалізована, особливо, коли йдеться про тривалий страйк. За неї вже вчепилася хіба що в міністерстві охорони здоров’я де залякують всіх масовою смертністю у випадку страйку лікарів.
Одним із серйозних провалів опозиції під час Євромайдану, котрий похитнув і довіру до можливостей трьох опозиційних політичних сил і їх лідерів, були повторні вибори в 5 проблемних округах. Люди по всій Україні вийшли на акцію протесту. І лише один опозиційний кандидат переміг! Хоч шанси на перемогу були серйозними. Програш на виборчому окрузі в Києві, де народ вийшов на Майдан, взагалі – поза розумінням. Виникає питання – якщо три політичні сили не змогли прорахувати скуповування голосів в округах, не змогли змобілізувати своїх прихильників для приходу на дільниці, то з чим вони підуть на президентські вибори? Адже всі прекрасно усвідомлюють, які ті вибори відбудуться...
Тим, хто сьогодні при владі, є що втрачати і, якщо треба буде країну закидати фальшивими бюлетенями, скупленими голосами – ні перед чим вони не зупиняться. Тож, виникає питання – якщо опозиція не змогла дати раду в кількох округах, що буде з усією країною на президентських виборах?
Опозиції є над чим працювати. Люди, хоч і не так масово ходять на Майдан, але не розчарувалися в своїх власних поривах. Адже вони виходили не за політиків. Вони виходили не за гроші. Людям потрібне бачення майбутнього. Влада досі наївно думає, що все це само собою все минеться. Але ті, хто вже не ходить на Майдан, зберегли свої переконання і несприйняття влади та її методів. Поки що “пара” частини радикально налаштованих людей спрямована на руйнування пам’ятників Леніна. А от гірше буде, коли радикалізм матеріалізується проти владу і один проти одного.
12 січня Євромайдан проголосував за звернення до сенату США ввести санкції проти українських чиновників Це – один з важелів тиску на чінну владу. Зовнішній.
…Але й в Україні є про що говорити політичним силам між собою.
