24 і 25 квітня на сцені Театру імені Івана Франко інсценуванням ранніх розповідей Чехова повеселили киян московські актори Олександр Калягін і Володимир Симонов. Невибагливі сюжети й витонченість гри не перешкодили глядачам розчути в спектаклі головну чехівськую інтонацію - людської самоти й туги.
Спектакль "Особи", придуманий Олександром Калягіним більше десяти років тому, - це інсценування п`яти розповідей Антоші Чехонте: "На чужині", "Психопати", "Марудь", "Зловмисник" і "Дипломат". Вибір швидше довільний, і річ навіть не в тому, що вибирати довелося з неозорого моря текстів - в одному тільки 1885 році, коли з`явилися у пресі всі п`ять мініатюр, Чехов під різними псевдонімами опублікував більше дев`яноста розповідей і сценок. Правда, Олександру Калягіну й серед ранніх творів було потрібно саме "чехівський Чехов": такий, у якого вже все сказано про людську недолугість і тугу, але сказано поки без трагічних обертонів, які будуть чутні в зрілій прозі та п`єсах. Хоч і в цьому сенсі вибрані розповіді зовсім не виключення. Скоріше вже актори на сцені просто бравують випадковістю вибору - є якийсь особливий захват в тому, як Олександр Калягін вистрілює репліками в залу, а сам у цей час пустотливий поблискує очима, мовляв, і репліка могла бути іншою, і персонаж носив би інше прізвище, а ви всі так само стогнали б від реготу й надривали животи, з`явися перед вами в цю хвилину будь-якій з чехівських недотеп.
Власне, нічого такого, чого не було б у Чехова і що могло б називатися концепцією або трактуванням, в "Особах" немає. Розіграно все те, про що було написано, - тотальна нездатність людини спілкуватися, чути іншого, видиратися з свого "футляра". Спочатку велика спокуса списати все на окремі пороки, адже у десяти персонажів, яких грають Олександр Калягін і Володимир Симонов, справді вистачає чванство, манірність, легкодухість і тупість. Але спектакль, звичайно, не про них - вся справа в корінній ваді людської природи, що не дозволяє комусь бути щасливим.
Про щастя серйозно в Антоші Чехонте не йдеться. Поки це всього лише побутова дрібниця, випадок, вигаданий для рубрики курйозів: двоє зустрічаються у церкві, в суді, в конторі, за обіднім столом, але кожен говорить про своє і категорично не здатний відчути іншого. Манірний гувернер-француз і третируючий його пан. Істеричний синок і недовірливий тато. Нетямуща стара і ледачий сільський диякон. Зухвалий мужик, що відгвинтив гайку, і гонористий суддя повіту. Відставлений чоловік, схильний до меланхолії, і його не в міру балакучий приятель. Немає ні зла, ні лиходіїв, але це нічого не міняє - всі глибоко нещасні, всі страждають від самоти, всі мріють, щоб їх любили, а спершу хоч би вислухали один раз і спробували зрозуміти.
Перенісши історії про тотальне загальне нерозуміння на сцену, автори постановки вже зробили перший крок до того, щоб якось справитися з цією природженою людською недугою. Театр об`єднує, причому буквально, на відміну від книги або газети. Тут спілкуються актори (то, як це роблять Володимир Симонов і Олександр Калягін потрібно розбирати зі студентами театральних вузів як класику відносин з партнером по сцені), одночасно вибухають сміхом глядачі. Хоча навіть цього невтомному Олександру Калягіну здалося мало. Щоб всі остаточно прониклися, сам він двічі - перед відкриттям завіси й відразу після фінальних аплодисментів - безпосередньо звернувся до глядачів. З коротких речень виходило, що ми цілком здатні зрозуміти не лише класиків, але й один одного. Трохи несподівано для тих, хто прийшов побачити донну Розу з Бразилії, країни диких мавп, зате в саму точку для глядачів, що узялися перечитувати Чехова відразу після спектаклю.
За матеріалами Подробиць
