Чинна влада продовжує фонтанувати «реформаторським» креативом, від якого українці не знають, чи сміятися, чи плакати. Нещодавно ньюзмейкером став міністр юстиції Денис Малюська, який почав продавати подарункові сертифікати на відсидку у VIP-камері - з «євроремонтом», м’якими нарами, людським туалетом і гарячим душем, кондиціонером і телевізором. Мовляв, тюремні сертифікати можна буде дарувати чиновникам на їхні дні народження. А, наприклад, «приїжджаючи в Одесу, до стандартного набору плавок, сонцезахисних крему та окулярів, тепер слід додавати сертифікат на платну камеру».
За цієї «філософії» в’язень в Україні повинен спокутувати свою провину не лише тим, що позбавлений волі й свободи пересування (як у цивілізованих країнах Заходу), а насамперед, перебуваючи в нестерпних умовах
Але, як випливає з його посту у Фейсбуці, сам міністр чомусь не знає, чи існують VIP-камери у цивілізованих країнах Євросоюзу й Північної Америки. Можливо, саме тому він і пропонує Україні запозичити досвід латиноамериканських країн, де очільники наркокартелів відсиджують свої тюремні строки в камерах, що за умовами нагадують номери в 5-зіркових готелях?
Сама ідея й формат сюрреалістичного висловлювання міністра юстиції Дениса Малюськи демонструють погано прихований цинізм топ-чиновників у їхньому ставленні до українців. І ось чому:
- якій людині при здоровому глузді спаде на думку подарувати родичу і знайомому сертифікат на перебування у в’язниці? Чи не виглядає це так, ніби заздалегідь подарувати людині труну на день народження?
- чи масово знадобляться подарункові сертифікати чиновникам-корупціонерам? Навряд. Адже, вони сьогодні, як правило, вносять заставу з награбованих коштів і спокійнісінько собі виходять на волю. Та й чи може хто-небудь назвати хоч одного топ-чиновника, якого засудили за останні кілька років до «стаціонарного» тюремного ув’язнення? Який же тоді сенс в хайпових VIP-сертифікатах? Адже, більшість в’язнів СІЗО продовжуватиме гнити в жахливих, занедбаних камерах, подекуди, ще дореволюційних!
- чи не вбачає міністр Малюська першочерговим завданням реформи пенітенціарної системи забезпечення пристойних побутових умов і європейських стандартів для всіх українських в’язнів, а не лише VIP-камер для обраних за гроші? Адже, справедливим є соціологічне твердження, що умови перебування людей у в’язниці концентровано віддзеркалюють наріжні проблеми суспільства. Тобто, яке ставлення топ-чиновників до в’язнів, таке й до решти знедолених в Україні!
Отже, чи не потрібно змінювати в Україні, передусім, саму парадигму виконання покарань, яка в нашій державі і досі лишається сталінською? За цієї «філософії» в’язень в Україні повинен спокутувати свою провину не лише тим, що позбавлений волі й свободи пересування (як у цивілізованих країнах Заходу), а насамперед, перебуваючи в нестерпних умовах, коли стіни в тюремних приміщеннях вражені грибком, коли камери переповнені вщерть, коли замість нормального харчування - тюремна баланда, коли відсутня якісна медична допомога і можна заразитися будь-чим… Та й самі будівлі СІЗО (на кшталт Лук’янівського) ззовні й усередині нагадують справдешні локації з фільмів жахів.
З цим щось буде робитися в Україні за каденції пана Малюськи як міністра юстиції?
На противагу Україні, умови навіть для вбивць, визнаних неосудними, наприклад, у спеціальному суперзакритому закладі «Rampton Hospital» (Великобританія) нагадують проживання у пристойному українському санаторії. А в міській в’язниці британського Ноттінгема, чи в корекційній установі для неповнолітніх в місті Реджайна (Канада) засуджені живуть у пристойних, «тризіркових» камерах, максимум, дві особи. Приміщення ж для харчування й номенклатура меню в ноттінгемській установі практично на рівні українського ресторану швидкого харчування.
Чому позбавленим волі у цивілізованих країнах створюють гідні умови перебування в ув’язненні? Насамперед, тому, що метою тамтешньої корекційної системи є надання шансів для людини виправитися
Загалом, умови проживання засуджених в провідних країнах ЄС намагаються максимально наблизити до життя на свободі. Камери тюрем — звичайні житлові кімнати, оснащені санітарними вузлами, газовими чи електричними плитами, меблями. Засуджені можуть мати комп’ютери, телевізори, магнітофони, іншу техніку. І все це тамтешні міністри юстиції (справедливості), на відміну від їхнього українського колеги, не називають VIP-камерами. Наприклад, у Швеції, чи Швейцарії 80-90% пенітенціарних закладів забезпечують одномісне розміщення засуджених, а у випадку проживання таких осіб по двоє-троє, обов’язковою є їхня згода. І сплять вони лише на одноярусних ліжках! У тих же таки шведських в’язницях типовою є можливість самостійно готувати їжу з продуктів, виданих тюремною адміністрацією або придбаних в магазині, на спеціально обладнаних кухнях, інтер’єр яких максимально наближений до домашніх.
Чому позбавленим волі у цивілізованих країнах створюють гідні умови перебування в ув’язненні? Насамперед, тому, що метою тамтешньої корекційної системи є надання шансів для людини виправитися, повноцінно інтегруватися в суспільство після виходу на свободу, і далі лишатися корисними суспільству. Ніхто не стверджує, що у в’язницях ЄС, чи Північної Америки – рай, проте для українських в’язнів вони можуть здатися санаторіями.
Натомість, в українських виправних закладах найчастіше в’язні сплять у «бараках» казармового типу по кілька десятків чоловік, ще й на двоярусних ліжках – типово для сталінської юстиції! Фактично в українських «виправних» закладах, де більшість в’язнів засуджені за крадіжку, чи хуліганство, проблема злочинності заганяється всередину – про жодне перевиховання ув’язнених не йдеться. Більшість з них виходить з тюрми озлобленими на державу й суспільство. Доволі часто ці люди знову повертаються на кримінальну стезю, стаючи безнадійними рецидивістами. То чи не з цього слід розпочинати реформу вітчизняної пенітенціарної системи панові Малюсьці, а не з VIP-камер?
Україна протягом кількох років поспіль входить до топ-десятки країн з найбільшою кількістю ув’язнених. Так, згідно зі звітом Ради Європи за 2019 рік в нашій країні за гратами перебувало 52 973 особи. Окрім того, показник розміщення людей за гратами в Україні (125,7 ув’язнених на 100 тисяч населення) є вищим за середній показник по Європі – 106 в’язнів на 100 тисяч громадян. Не секрет, що в Україні людину можуть тримати в СІЗО роками, коли, згідно з ч. 1 ст. 294 КПК слідчий суддя може продовжувати строки досудового розслідування необмежену кількість разів - за клопотанням прокурора, або слідчого.
То, може, потрібно спочатку в нашій державі реформувати систему кримінальної юстиції, аби зменшити кількість запроторених за ґрати ще до судового вироку?
Водночас, в країнах ЄС, чи Британської Співдружності аналогічні справи можуть бути розслідувані протягом місяця-двох. Та й тамтешні суди не затягують розгляд кримінальних справ на кілька років, як це на кожному кроці трапляється в Україні.
То, може, потрібно спочатку в нашій державі реформувати систему кримінальної юстиції, аби зменшити кількість запроторених за ґрати ще до судового вироку? А для решти - створити цивілізовані умови перебування в ув’язненні, як в англійських, чи шведських корекційних закладах? І тоді потреба в «елітних камерах» відпаде сама собою.
Насправді, Міністерству юстиції варто було би зробити, принаймні, такі три кроки. Перший - розробити за допомогою провідних вітчизняних та міжнародних експертів і представити суспільству реалістичну програму реформування пенітенціарної системи, з покроковими алгоритмами, строками і джерелами фінансування (наприклад, стільки-то будівель продаємо, в таких-то СІЗО, чи виправних закладах проводимо капітальний ремонт, стільки-то якісно відремонтованих камер вводимо в «експлуатацію») тощо.
Друге - зробити акцент на переведенні менеджменту СІЗО, колоній та виправних установ у формат державно-приватного партнерства – з широкими правами для бізнесу у використанні приміщень та іншої інфраструктури. За словами пана Малюськи, буцімто відбувається стрімкий рух у цьому напрямку. На ділі ж реформа традиційно гальмується застарілими бюрократичними нормами і відсутністю чітких алгоритмів дій. Потрібен реалістичний підхід, адже при наявності 183 установ кримінально-виконавчої служби, з просто-таки сміховинним фінансуванням пенітенціарної сфери на рівні 0,5% ВВП (у поточному році виділено 6,8 млрд грн, з яких лише 212 млн грн – на капітальні видатки), оновити інфраструктуру на більш-менш пристойному рівні практично неможливо. При 50% зношеності основних фондів, державі потрібно діяти не просто швидко, а радикально: все, що можливо – передати в управління приватному бізнесу (як, наприклад, у Франції).
І третє - аби максимально оптимізувати бюджетні кошти, необхідно провести комплексний аудит установ кримінально-виконавчої сфери. Адже, існують небезпідставні підозри, що і тут не обходиться без масштабної корупції. Не виключаю, що в разі проведення такого аудиту виявиться, що і фактично виділених на пенітенціарну систему бюджетних коштів могло би вистачити на модернізацію суттєво більшої кількості об’єктів.
Олег Тітамир, президент ГО «Українська організація захисту споживачів послуг»
