Атака Росії проти України розгортається на військовому, економічному і дипломатичному фронтах. Але Володимир Путін розв’язав також ще одну менш помітну війну проти релігійного суверенітету сусідньої країни.
І щоб зрозуміти її, варто оцінити саму структуру православного християнства, пише на сторінках Wall Street Journal професор історії Університету Лойола у Чикаго Майкл Ходарковський.
Світове православ’я складається з 14 автокефальних, тобто самокерованих, церков. Релігія і національні ідентичності часто накладаються, як, приміром, у випадку Росії, Румунії, Болгарії й Грузії. Кожна національна церква підпорядкована певному патріархату, а вселенський патріарх Константинополя вважається першим серед рівних.
Впродовж останніх століть українських вірян відносили до російської православної церкви. Але невдовзі після розпаду СРСР у 1991 році рада єпископів в Україні проголосила церковну незалежність від Росії. В 90-х лідер Української православної церкви Філарет потрапив під сильний тиск з боку Москви, яка вимагала від нього відступити. Але він відмовився. В 1997 році патріарх РПЦ проголосив, що Філарета відлучили від церкви й проголосив усіх послідовників УПЦ «розкольниками».
Зв’язок між Кремлем і Московським патріархатом старий, як сама Росія. Впродовж усієї історії РПЦ підпорядковувалася державі й була непохитним прихильником автократії. З 15 століття церква забезпечувала московських правителів політичною теологією божественного призначення, визначаючи Москву як «другий Єрусалим» і «третій Рим». Адже Константинополь був другим.
Поява атеїстичного СРСР у 1922 році стала потужним ударом по російській церкві. Держава конфіскувала найбільш цінну церковну власність, знищила численні храми, а деякі з них перетворила за склади. Дзвіниці використовувалися в якості станцій для придушення сигналів BBC і «Голосу Америки», які намагалися пробитися до приймачів радянських громадян. Більшість семінарій не пережили радянський період. Ті ж, хто зміг уціліти, виховали невелику кількість священиків. КДБ інфільтрувала їх для використання в просуванні радянських державних інтересів за кордоном.
Під час короткого демократичного експерименту в Росії впродовж 90-х років, церква швидко відродилася після десятиліть придушення. Але за президентства Володимира Путіна держава знову підпорядкувала її собі. Кремль покладається на РПЦ як на головну об’єднуючу силу в країні й забезпечує священиків фінансами. За це РПЦ активно просуває ідеї так званого «російського світу», згідно з якою Кремль виставляється в ролі захисника росіян за межами РФ. Патріарх Кирил називав еру Путіна «чудом Господнім».
Перспектива того, що церква в Україні отримає автокефалію, означає, що РПЦ втратить власність на мільйони доларів, а заразом і вплив на тисячі українських священиків. Москва втратить владу над кількома мільйонами українців. Найважливіше те, що це повністю знищить російські амбіції на роль лідера православного світу.
Автор нагадує про всі спроби Росії натиснути на Константинополь і змусити його не давати томос про автокефалію Україні. В хід пішли хакерські атаки, погрози й типове для Москви залякування. Але все це не спрацювало. Ходарковський нагадує про те, як геополітичні зусилля Путіна перетворити Україну на слухняного сателіта дали протилежний ефект і лише посилили українську національну ідентичність. Російський духовний імперіалізм також призвів до скорочення РПЦ. Експансіоністська політика: духовна і світська, - принесла Росії лише ще більшу ізоляцію.
