Перед початком широкомасштабного військового вторгнення в Україну, Росія перейшла в атаку в інформаційному полі. Дуже чітко цей процес можна було спостерігати на початку 2022 року, або навіть наприкінці 2021-го. І це був не перший подібний випадок в історії. У 1937-38 роках комісаріат пропаганди та інформації гітлерівської Німеччини неодноразово "виправдовував" вторгнення в південно-східну і Східну Європу. Минуло майже сто років, але той самий метод продовжує працювати. Тільки цього разу змінився напрямок - хвиля пішла зі сходу.
Пропагандисти РФ вдалося поширити дезінформацію навіть в інформпросторі Південного Кавказу і Туреччини
Російська пропагандистська машина використовувала нібито незалежні від держави ЗМІ для відкритого поширення дезінформації про якісь "неофашистські організації в Україні", "агресії проти російської мови або неукраїнців" та іншої брехні. Вони закликали державу - Кремль, яка нібито байдужа до цього питання, до відкритого вторгнення в Україну. І заготовка російських пропагандистів про "неофашизм і націоналізм в Україні" створила ідеологічну основу для військового вторгнення Росії 24 лютого 2022 року, чому я є безпосереднім свідком. Напад, що почався рано вранці 24 лютого, підтвердив мою переконаність в тому, що за цією пропагандою стоїть саме Кремль.
Пропагандисти РФ всюди в світі поширювали гасла про "фашизм в Україні" і "шовінізм в Україні", намагаючись виправдати дії своєї армії, армії загарбника, що вторглася в сусідню країну... Їм вдалося поширити дезінформацію навіть в інформпросторі Південного Кавказу і Туреччини. Іноді я отримував запитання від своїх колег з цих регіонів з цього приводу. Якраз в цей же час, будучи іноземним журналістом, я брав інтерв'ю і готував репортажі російською мовою в різних куточках України (кожен місяць я їжджу у відрядження в різні регіони країни, і моїй роботі ніхто не перешкоджає навіть зараз).
А один випадок, що стався зі мною в перші дні війни, породив ще більшу огиду до пропаганди РФ.
Був початок березня 2022 року. Київ був оточений російською армією. Місто піддавалося інтенсивним обстрілам. Більшість моїх знайомих покинули Київ. Поїхав навіть мій колега з Азербайджану. Через бойові дії, які несподівано почалися, ринки спорожніли, виникла гостра нестача продовольства. У місті була дуже напружена обстановка, банки не працювали, тому я не міг отримувати необхідну фінансову допомогу з Азербайджану, щоб жити і працювати. Але я про від'їзд навіть не думав.
В один із днів в будинку, де я знімав квартиру на Дмитрівській вулиці, майже половина мешканців якого вже поїхала, пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла сусідка з верхнього поверху, жінка років п'ятдесяти. В руках вона тримала невеликий пакет з продуктами і водою. Вона подала мені його словами: "Ви тут на чужині, будь ласка, не відчувайте себе самотнім. Можете прийняти нас за своїх рідних. Що б не знадобилося, звертайтеся".
Жінка пішла, я навіть не зметикував її подякувати, так був зворушений цим вчинком. Ми з нею - люди різних національностей і сповідуємо різні релігії, в її будинок несподівано прийшла страшна війна. Але в цій метушні вона переживає через приїжджу людину!
Саме під впливом пропагандистської машини росіяни приймають кожен зруйнований будинок в Україні за "фашистську військову базу"
Більшість українців, які залишилися в Києві і знали мене, дзвонили мені, питали, що мені потрібно, переживали за мене. Точно так само, як і до війни. Війна не змогла завадити українцям бути толерантними та гостинними...
На цьому тлі неприязнь до пропагандистської машини Кремля тільки зростає, але ростуть і рамки цього парадоксу. Житлові будинки практично у всіх містах України, включаючи столицю, щодня піддаються ракетним обстрілам і атакам безпілотників з боку Росії. Я спостерігаю це у всіх областях України, де встиг побувати (Харківська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Дніпропетровська та Донецька області). І буквально через кілька хвилин після кожної атаки в російській пресі з'являється інформація про неї: "В Україні знищено ще кілька військових об'єктів", "знищені неофашистські табори" і т. д.
Саме під впливом цієї пропагандистської машини росіяни приймають кожен зруйнований будинок в Україні за "фашистську військову базу", а вбитих мирних жителів - за "знищених нацистів". І я не кажу про аудиторії сусідніх з Росією країн, які також стають жертвами цієї жахливої брехні…
Коли люди в масі своїй стають жертвами не стільки фізичного, скільки морально-психологічного терору, це призводить до глобальної трагедії. Ми бачили це на прикладі Німеччини і суспільств, що перебували під її впливом на початку минулого століття. Тому, щоб не допустити повторення подібної ситуації, здорові медіа-інститути повинні розширювати своє охоплення і завойовувати більш широку аудиторію. Здорові ЗМІ - це відповідальний за благополучне майбутнє людства інститут. Звичайно, при наявності необхідних фактологічних і оперативних можливостей для роботи...
У моєму рідному Азербайджані, ми пережили гіркий досвід неправильної зовнішньої інформаційної політики
В даний час в Україні працюють десятки тисяч представників зарубіжних ЗМІ. Звичайно, основну масу складають медіаорганізації, що представляють західні країни. З ними ж воліє співпрацювати і ряд офіційних органів України. Принаймні, саме це я бачу на тлі своєї діяльності і спостережень за роботою колег зі сходу. І я вважаю це серйозною помилкою. Сьогодні героїчні українці борються за майбутнє України на всіх фронтах, і на інформаційному фронті не повинно бути прогалин. Не потрібно робити відмінностей між аудиторіями.
У моєму рідному Азербайджані, ми пережили гіркий досвід неправильної зовнішньої інформаційної політики.
На жаль, починаючи з 1988 року, "завдяки" інтригам Кремля, про перший Карабаський конфлікт, що почався з замаху Вірменії на територіальну цілісність Азербайджану, і в радянському суспільстві, і за кордоном поширювалася хвиля незбалансованої інформації. Пропагандистська машина завуалювала істину. Агресія проти азербайджанців і масові вбивства в Карабасі в 1988-1994 роках були практично невідомі широкій аудиторії. Про них ніхто не писав, за винятком одного-двох ЗМІ.
У листопаді 2020 року, в ході Другої Карабаської війни, удари Вірменії по азербайджанському місту Гянджа ракетами типу "Іскандер" були представлені вірменською і російською пресою, як нібито удари по якомусь військовому об'єкту. В реальності, в результаті цих ударів, в Гянджі були зруйновані житлові будинки, загинули цивільні особи, серед яких були малолітні діти...
Але ми не впадали у відчай. Ми змогли донести правду світу. І довели, що правда рано чи пізно восторжествує. Так буде і в Україні.
Мубаріз Асланов, спеціальний кореспондент ІА Report.az і BakuTV
