Неодноразово Анатолій Гриценко заявляв про необхідність позбавлення недоторканності всіх – і народних депутатів, і суддів, і Президента... У людей обізнаних це викликає лише роздратування...
Думка
В Україні досить часто буває, що непоганий загалом професіонал у своїй сфері, вирішивши зайнятися політикою, а тим більше потрапивши в парламент, перетворюється на досить посереднього політика, і вже точно не дотягує до державного діяча. Державним – у тому сенсі, що, на відміну від політика, думає про майбутні покоління, а не наступні вибори.
На жаль, саме такі думки мене відвідують, коли останнім часом починаю слухати Анатолія Гриценка. Так свого часу, ставши одним із фундаторів і президентом Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова – одного з найбільш впливових аналітичних центрів країни, – а потім очоливши Міністерство оборони України, пан Гриценко був прикладом небалакучого професіонала, який розуміє, про що каже. Однак, ставши народним депутатом, Анатолій Степанович почав дедалі частіше вдаватися до популістських тирад, які, можливо, і викликають у когось якісь позитивні емоції, але в людей обізнаних спричиняють лише роздратування.
Так, уже неодноразово, зокрема 4 лютого в телешоу Савика Шустера, пан Гриценко заявляв про необхідність позбавлення недоторканності всіх – і народних депутатів, і суддів, і Президента. Зовні це виглядає досить привабливо, тому такі твердження «на ура» сприймаються пересічними громадянами. Але Анатолій Степанович, дуже спрощуючи саму проблему недоторканності, лише підіграє настроям не дуже обізнаних у суті проблеми людей.
Тема позбавлення недоторканості депутатів, як відомо, не нова. Наприкінці дев’яностих кампанію з цього питання активно розкручували Президент Кучма та його оточення.
А 16 квітня 2000 року, “за народною ініціативою” “директора” парламенту Олександра Волкова відбувся всеукраїнський референдум, на який було винесено чотири питання. Одним з них було таке: "Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України й вилученням у зв’язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України: "Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані"?
Нелюбов наших громадян до народних депутатів загальновідома, тому й результат був абсолютно передбачуваний.
Із 29694705 громадян України, які взяли участь у голосуванні, 26461382, або 89%, проголосували схвально.
Але рішення щодо голосування в більшості випадків наші громадяни приймають на емоційному рівні, не бажаючи замислюватися, за ЩО і за КОГО вони насправді голосують.
Згідно з одним із передвиборчих гасел, виборці мають голосувати серцем, а не розумом. Що, по правді кажучи, вони й без цього заклику завжди роблять. І до чого це призводить, видно неозброєним оком.
За що ж вони так щиро серцем проголосували?
Якщо зазирнути до Конституції України й подивитись статтю 80, то можна прочитати: "Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність. Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані".
Проголосувавши за вилучення частини третьої статті 80, громадяни фактично пропонували не позбавити народних депутатів депутатської недоторканності, а навпаки – зробити їх абсолютно недоторканними, коли НІХТО їх не може такої недоторканності позбавити, у тому числі й Верховна Рада.
Дурість і безграмотність ініціаторів того волевиявлення стала однією з перешкод для Президента Кучми зробити народних обранців куди більш лояльними до його побажань. Хоча, коли він насправді хотів когось засадити за грати і для цього були справді неспростовні докази, то він домагався свого.
Можна згадати народного депутата Агафонова, якого Верховна Рада позбавила недоторканності й дала згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності. Позбавили недоторканості й Лазаренко, який, правда, не без згоди того таки Кучми покинув Україну до відповідного рішення парламенту.
Питання, насправді, не в депутатській недоторканості як такій. Чому за роки незалежності не було серед засуджених жодного міністра чи його заступника, жодного міліцейського чи прокурорського начальника, вищого від районного рівня, які не мають і не мали формального статусу недоторканних.
Дійсно, на початку правління Кучми, ще коли він був прем’єр-міністром, потреба в депутатській недоторканності виникла в багатьох тодішніх бізнесменів. Саме тоді під гуркіт закликів Кучми правоохоронці отримали повноваження на утримання громадян за ґратами до 30 діб без рішення суду.
Це був, мабуть, найбільш зоряний для них час. Такої сваволі та можливості особистого збагачення для "захисників законності й правопорядку" Україна не знала, мабуть, від часів громадянської війни.
Саме тоді потреба в "депутатської недоторканності" для багатьох багатих людей стала питанням власного виживання й захисту майна, заробленого часто-густо незаконним або напівзаконним шляхом.
Але, потрапивши в парламент у середині 90-х, багато хто з цих багатіїв усвідомив, що депутатство надає чудові можливості не тільки для збереження власного майна, а й для його максимального примноження. Одними з перших це зрозуміли ватажки одного з тодішніх бізнес-угруповань, до речі, лідер якого у 2004 році вважався, мабуть, найбільш одіозним політичним діячем країни...
Можливість проштовхування “потрібних” законів, участь у розподілі у "правильному" напрямку бюджетних коштів, обмін голосів при голосуванні, тиск на правоохоронців та суддів з метою отримання рішень, котрі дають змогу захопити державну або чиюсь приватну власність, надає народним депутатам такі можливості для перетворення їх з просто забезпечених осіб на мільйонерів, а з мільйонерів – на мультимільйонерів та мільярдерів, що питання недоторканності або банального перебігання за декілька мільйонів доларів із фракції до іншої фракції є актуальним лише десь для третини "бідних" рядових народних депутатів.
"Серйозних" людей цікавить не питання недоторканності, вони стають народними депутатами з метою вирішення "серйозних" питань.
Що ж до статусу "недоторканних" то, насправді, у нас його мають не тільки 450 парламентських небожителів, а й ще десятки тисяч осіб, які або мають мільйонні статки, що забезпечують їм можливість уникнути кримінальної відповідальності, або пов’язані з політичними угрупованнями, котрі захищають "своїх" усіма законними й незаконними засобами.
Та ж сама проблема з недоторканністю Президента. Ця недоторканність прописана в Конституції. Там же вказана й процедура імпічменту Президента, тобто позбавлення його недоторканності та відсторонення від влади. Можна вважати її надто складною для реалізації. Можна погодитись із тим, що вона потребує певного спрощення. Але недоторканність як така має бути. Бо Президент держави не може бути просто так затриманий якимось дільничним Петренком та посаджений у буцегарню, а потім за рішення судді бозна-якого суду заарештований на 15 діб. Хоча важко собі уявити, щоб цього Петренка до Президента держави так просто допустила його охорона. Нелегко уявити, аби звичайний правоохоронець так само легко міг затримати когось із українських мільярдерів. І вже хоча б із цих прикладів бачимо, що і в Президента країни, і в українського багатія, і в пересічного громадянина різні ступені недоторканності та суспільної захищеності.
Обмежувати депутатську недоторканність, як і недоторканність суддів, прокурорів і Президента справді необхідно, хоча зрозуміло, що вирішити проблему нерівності всіх громадян перед законом можна, лише сформувавши систему професійних, незалежних і некорумпованих слідчих та суддів.
Ось саме цим, без зайвого красномовства, міг би зайнятись Анатолій Гриценко. Тому що і на його совісті лежить досі не прийнятий багатостраждальний пакет законів, пов`язаний з боротьбою з корупцією, який вже рік припадає пилом у парламентських кабінетах.
Борис Кушнірук
