Цієї суботи я побувала на Софійській і Михайлівській площах. І дуже чітко відчула, що в нашому календарі і в нашій свідомості народилася дата. День поминання жертв Голодомору і політичних репресій. Влада, розпорядилася дуже правильно, що поминальні свічки роздавали безкоштовно.
Свічки ставилися по лініях, що розділяють тротуарну плитку. У повітрі відчувалось якесь єднання. І ще було відчуття тривоги і внутрішнього драматизму. І можна, скільки завгодно говорити, що просто організатори цих траурних урочистостей правильно вибрали піар-агентство для відзначення Голодомору, правильно підібрали музику і вибрали вдалий голос для начитки тексту, при цьому вдало вибрали місце і дуже непогано зробили скульптуру - знак пам`яті. Але це все вторинне і неважливе. Важливо інше, що різні люди - малюки з мамами і татами, підлітки з кольоровим волоссям у взутті на платформі, виховані клерки - там, на Софіївській площі, ставили свічки і відчували себе одним народом. Народом, що пережив страшну трагедію.
Національна пам`ять у випадку з Голодомором прокинулася легко. І це можна пояснити - адже чи не кожна українська сім`я постраждала або в 1932-1933 році, або в 1947-му. Ми пам`ятаємо розповіді бабусь і дідусів. Що там розповіді, ми пам`ятаємо їх сльози і біль, коли вони згадували про ці роки.
- Ваші померли в 1933-му? А моїх відправили до Казахстану, прадід і прабабуся померли там, а бабуся і мама вижили. Тут би вони померли всі.
- А ви братське кладовище знайшли, куди їх скидали? А в наших краях люди просто до кладовища підтягувалися, коли відчували, що помруть, щоб на кладовищі померти, а не на вулицях.
Такі розмови можна було почути в групах старших людей.
Цього дня Президент Віктор Ющенко був зі своїм народом. Він прийшов на Михайлівську площу з дружиною і дітьми. І нікого анітрохи не дратував. Навіть - навпаки.
Від самого Михайлівського собору до Софіївської площі запалювалися свічки. Пізніше я спускалася вниз Трьохсвятительською. У вікнах довколишніх будинків світилися свічки. Свічки стояли і на дорогих європідвіконнях, і у пошарпаних вікнах, які сто років не мінялися.
Телевізійники передавали репортажі з акції «Запали свічку». Журналісти теж ставили свічки: «Кожен ТСН-івець втратив когось під час Голодомору». «Інтер» знайшов братські кладовища в регіонах і записав розповіді очевидців. «Ось річка, в яку зсипався відібраний хліб. Дехто потім діставав пшеницю, просушував і примудрявся щось з неї приготувати. Так рятувалися.»
Журналісти плювати хотіли на парламентські “розборки” типу: «А чи був Голодомор геноцидом». Вони просто і чесно показали: масове і продумане знищення українців було. І це наша історія.
Олена Мігачова
