Мої родичі пережили окупацію Києва... Виявилося, що в нацистів і комуністів майже однакові прапори, і день 1 травня для них також свято праці... У Росії відбілюють Сталіна і звинувачують Польщу...
Олександр Довженко навесні 1942 року зробив дуже сумний запис у щоденнику. Це був один з найтяжчих періодів війни з Німеччиною. На той час уся територія України виявилася зайнятою ворогом. Радянські полководці, котрі доти вчилися лише, як наступати, панічно відступали, залишаючи на поталу фашистам мільйони мирного населення й території, які за своїми масштабами перевершували все завойоване німцями в Європі.
Евакуація, руйнація, тактика випаленої землі…
Довженко у ті дні писав таке:
«Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться вони з усіх нетрів, далеких дальностей нашого Союзу і заповнять її замість померлих од ворога, од мору, од кулі і петлі? Чи так і лишаться там, а на наші руїни наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину...»
Війну з фашизмом Довженко бачив, що називається, зсередини. І вже тоді міг робити тяжкі висновки: у період Голодомору та війни генофонд української нації зазнав непоправних втрат.
У 30–40-і роки ХХ століття під проводом Сталіна–Гітлера над українським народом було здійснено акції геноциду. Звісно, ці два тирани не узгоджували свої дії щодо українців, але нашу споконвічну територію існування розглядали як сферу поширення якихось надвищих геополітичних, ідеологічних інтересів. З усіма наслідками для корінної нації...
За свідченням радянських істориків, утрати серед мирного населення Української РСР у період фашистської окупації були найбільшими серед усіх республік Союзу – 3256000 (у т.ч. дітей – понад 75000), Росії – 1800000 (15000), Білоруської РСР – 1547000 (78600). Вивезено до Німеччини: з Української РСР – 2402234, з Росії – 1906661.
Стратегічна обстановка на фронтах складалася в початковий період війни таким чином, що німців вдалося на якийсь час зупинити на московському напрямі, він застряг на підступах до Ленінграда, а от на півдні попер несамовито.
На середину липня 1941 року, менш як за місяць від початку нападу на СРСР, 1-а танкова армія фон Клейста пропорола всі вузли опору Червоної Армії і вийшла на рубіж річки Ірпінь. Це 15 км до тодішньої західної околиці Києва. Третє за чисельністю місто в СРСР опинилося під прямою загрозою захоплення.
Червона армія, яка ледве оговтувалася після репресій і чисток командних кадрів і перебувала під впливом доктрини «Бити ворога на його території і малою кров’ю», не спромоглася перекрити всі можливі напрями наступу німецьких військ.
Сталін шаленів від усвідомлення того, що хтось виявився сильнішим, хитрішим від нього, був, за свідченням очевидців, у стані, близькому до прострації, довго зволікав з рішенням про здачу Києва.
Чи було від цього легше населенню України, яке опинилося в окупації, – тим, хто ще вчора ходив на роботу на заводи, на будови, у гуртках Осовіахіму навчався стріляти, бігати в протигазах й горлопанив «Если завтра война…»? Психологічний удар виявився страшенним, віра в непогрішимого Сталіна, у комунізм (у кого вона ще була) розвіялася як дим.
Кияни, які жили в красивому, квітучому місті, готувалися до його захисту, копали окопи, встановлювали протитанкові загородження, вуличні барикади й не вірили в близьку трагедію, раптом відчули себе покинутими напризволяще. Мої родичі, які пережили окупацію Києва, згадували, що радянські війська залишили місто 18 вересня, а німці зайшли туди 19-го. По суті два дні столицю, її магазини, склади та квартири евакуйованих грабували хто як міг.
А потім були німці, у гарній уніформі, приїхали на потужній техніці. Почали встановлювати нову владу. Виявилося, що в нацистів і комуністів майже однакові, червоні прапори, і день 1 травня для них також свято праці. У 1942 році в Києві німці відзначали це свято велелюдним мітингом поблизу університету.
З початку більшовицького панування минуло якихось 20 років. Люди пам’ятали і Голодомор, і репресії, і безбожні акції з руйнуванням столітніх храмів, комнезами й продрозверстку… Легко звинувачувати тих, хто зустрічав німців хлібом-сіллю, сподіваючись на новий порядок, на повернення приватної власності. Важче зрозуміти почуття тих, кого Сталін і радянська влада залишили в окупації (як залишили в Київському котлі майже 700 тисяч воїнів Червоної Армії), а потім довго допитували: а що ти робив у цей період? і карали жорстоко за найменшу співпрацю, навіть якщо це була просто гра у футбол.
Так і вийшло, що за «великий російський народ» Сталін піднімав тости, а інші народи були для нього зрадниками, фашистськими посіпаками, яких ешелонами вивозили за край землі, а їхні території заселяти «перевіреними кадрами».
Історія – це політика, повернута в минуле. Коли в наші дні на російських просторах не бракує спроб ревізувати причини початку Другої світової війни, покласти провину чи то на Польщу ("Все, кто непредвзято изучал историю Второй мировой войны, знают, что она началась из-за отказа Польши удовлетворить германские претензии: передача Третьему рейху города Данциг и разрешение построить через Польшу дорогу между Восточной Пруссией и основной частью Германии", – вважають науковці Міністерства оборони РФ), чи то на Англію з Францією (“Одними из главных виновников в развязывании войны можно считать Англию и Францию, которые не проявили должных усилий по пресечению гитлеровских амбиций на ранних этапах становления Третьего рейха и старались развернуть фашистскую машину на Восток, против России, используя при этом амбиции Польши”, пише – російський генерал-полковник Івашов). Відповідно, стає зрозумілим, що таким нехитрим способом нівелюється роль радянського керівництва в розв’язанні Другої світової війни.
Пакт Молотова–Ріббентропа, якому невдовзі мине 70 років і за яким була розділена передвоєнна Європа, красномовно свідчить про амбіції двох тоталітарних режимів. І спільний парад німецьких та радянських військ у Бресті 22 вересня 1939 року після розтерзання Польщі – теж історичний факт.
Трагічна ж доля мільйонів українців, які опинилися в самісінькому вирі боротьби двох тиранів та їхніх ідеологій, а потім жили з тавром зрадників на своїй же землі, стала нам гірким уроком.
Бути між молотом і ковадлом – що є гірше від цього?
Бездержавна Україна протягом ХХ сторіччя не раз ставала ареною найбільших битв і воєн, платила незліченними жертвами, над якими особливо не замислювались і нині не замислюються в чужих столицях.
Дефіцит безпеки, на жаль, і досі є одним з визначальних чинників розвитку сучасної України. Далеко не ходити, керівники Росії, держави – “гаранта” нашої пост-ядерної безпеки й територіальної цілісності, зумисне плутаючи проценти й абсолютний вимір, накидають Україні проблеми “захисту національних меншин”. І досі вважають Сталіна «найвідомішою російською людиною», створюють комісій з протидії нібито фальсифікації історії...
А щодо України... Чи зможе ота “мішанина”, появу якої передбачав Довженко, нарешті відчути себе народом і подбати про свою безпеку?
Олег Савицький
