Враження
Признаватися соромно, але останнім часом, задля того, щоб дивитися телеефіри я просто беру себе за волосся й підтягую до телевізора. Не хочу – мушу. З кожним новим днем виборчої кампанії вечірні політичні програми виглядають усе прогнозованішими, спікери все банальнішими, виступи все розмитішими. Але в неділю колега кинув есемеску з порадою подивитися нову програму Першого українського “Золота булава ”, і я не пожалкувала. Стукаю по дереву, щоб не наврочити...
Люди туди були запрошені або нові – Андрій Кусяк (представник кандидата в президенти Василя Противсіха), Борис Кушнірук (активний дописувач УНІАН), або добре забуті старі – колишній есдеківець Борис Андресюк, колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко та інші.
Передбачається, що буде серія таких програм, а народну золоту булаву буде вручено в останній програмі.
А родзинкою програми став спеціальний її гість – іспанський екс-прем’єр-міністр Хосе Марія Аснар. Юрист за освітою, пройшов шлях від простого партійця до голови ліберальної партії. Реформи, приватизація, приєднання до зони євро, перехід від відсталих країн Європи, до її лідера. Його слово мало бути завершальним, тож очікування його виступу було своєрідним гачком на якому тримали глядача.
У принципі все політичні ток-шоу нині будуються за однаковим принципом. Ведучі заявляють тему, аудиторія – це люди, які репрезентують регіони України, у студії – політики, періодично відбувається включення з місць. Усі повинні брати участь у дискусії на заявлену тему, але зазвичай ефір окуповують політики, які щовечора повторюють сказане напередодні, звинувачують одне одного за старими кліше, обіцяють світле майбутнє у випадку перемоги.
Тема цієї програми була “Хочу жити в Європі”. Наших політиків не спостерігалося, були присутні лишень представники команд кандидатів у президенти. Вони тричі отримували слово, максимальний час виступу – одна хвилина. Щойно минає хвилина, мікрофон вимикався. За дотриманням регламенту стежили вартові ефірного часу.
Позицію Ющенка на ефірі озвучував Огризко, позицію Юлії Тимошенко – Володимир Бондаренко, Михайло Папієв виступав від Віктора Януковича, Андрій Іванчук – від Арсенія Яценюка, Андрій Кусяк – від Противсіха, Борис Кушнірук – від Юрія Костенка, Андрусяк – від Тигіпка...
Хотіла б відзначити не лише новий формат програми, а й абсолютно незвичайний настрій. Напевно, тих простих людей, яких транслювали з регіонів, сортували в такий спосіб, щоб останнім стояв оптимістичний коментар. Мені сподобалося, що самою концепцію програми закладалися підкреслення національної гідності та лаконічність. Усе, що можна сказати, можна сказати коротко, а що не можна сказати коротко, – не слід казати взагалі.
Що таке жити в Європі? За словами Ющенка (його цитував ведучий), потрібно не гратися у європейські правила, а жити за ними. Представникам кандидатів пропонувалося пояснити слова своїх шефів. Огризко вклався у хвилину легко. Головна його думка: Ющенко за чотири роки зробив нас іншими, європейськими.
Янукович стверджує, що наблизити європейські стандарти можна поліпшенням рівня життя.
За Яценюком, відстоюючи європейськість, спочатку маємо переробити самих себе. Його інтерпретатор Андрій Іваничук казав, що хотів би говорити про Європу не під загальними гаслами, а йти туди, коли нас туди запросять двадцять сім членів ЄС.
Андрій Кусяк, коментуючи патрона Василя Противсіха, пропонував будувати молодіжну Україну, політиків відправити на пенсію, а Україну зробити скарбницею Європи. “Ми повинні бути Швейцарією у Східній Європі. Кожен українець хоче поміняти прізвище на Противсіх”.
Цитата Юлії Тимошенко містила обережну фразу: “Я вірю, що ми зможемо стати іншими, побудуємо такі правила, щоб Україна стала іншою, європейською”. А її коментатор нардеп Бондаренко разом з усіма визнав, що стандарти життя тут ще не відповідають європейськими. Але нам слід вчитися думати й поводитися як європейці...
Одне слово, незвичайний був дискурс. І незвичне завершення. Оцей іспанський екс-прем’єр, який умів не лише ефективно працювати за часи свого прем’єрства, а й гідно поводитися після його завершення, читає лекції, їздить по світу. М’яко сказав, що країна має знати, куди вона хоче рухатися і рухатися туди... Він ненав’язливо згадав, що були часи, коли в Іспанії зарплатня становила чотири долари, а через п’ятнадцять років стала п’ятнадцять тисяч (мабуть, за рік), а зараз – тридцять чотири тисячі євро. Його виступ – розмірковування про долю рідної країни – якщо й містили пораду, то м’які й завуальовані. “Ми в Іспанії знали, чого хотіли, але я не можу сказати за українців, чого вони бажають. Я не можу за українських політиків виконувати їхню роботу”. І насамкінець додав: хлопці, котрі мають такі гарні вуса (мав на увазі козаків на сцені) обов’язково побудують в Україні щось добре.
Єдине, що псувало враження, оця дещо нав’язлива символіка – козаки з вусами, свиня, віз. Кому-кому, а Першому каналу, враховуючи його шароварні традиції, з такими речами слід поводитися обережніше. Але це так, по ходу...
Леся Дідківська
