Матчу смерті у Києві влітку 1942 року не було, заявив один з учасників нічних навколофутбольних посиденьок на Першому національному телеканалі.
Фраза ця була кинута у жвавій полеміці, коли співрозмовники майже не дослухалися одне до одного, розмова покотилася далі і ця тема не була розвинена.
Втім, для багатьох дослідників минулої війни, також для істориків київського футболу, і справді, виявом великої обізнаності і нових підходів стало відмовлятися від того спадку, який, як тепер видається, був просто продуктом радянської системи , ідеологізованим міфом.
Який матч смерті? Які розстріли за перемогу? Та наші хлопці раді були зіграти з німцями, фотографувалися на згадку – подібні трактування тих подій нині не рідкість в Україні.
І в самій ФРН кілька років тому навіть спеціальне слідство провели. Прокуратора міста Гамбурга порушила справу за фактом убивства чотирьох київських футболістів і зрештою винесла вердикт, що «справжню причину арешту футболістів встановити не вдалося», а розстріляні вони були навесні 1943 року, набагато пізніше пам’ятного матчу смерті 9 серпня 1942 року за наказом начальника Сирецького концтабору Пауля Радомські з неясних мотивів, разом з іншими в’язнями.
Виходить, були наші футболісти безвинними жертвами світової війни, на яку і все спишемо.
Дивно якось складається: футбол в окупаційному Києві був, перемоги над окупаційними командами були, арешти наших футболістів були, розстріли були, а матчу смерті, виходить, не було.
Давайте подивимося на ті події в історичній площині. Літо 42-го року: Гітлер підкорив майже всі країни Європи, сфера впливу фашистів простягається від Кіпру до Скандинавії, прапори зі свастикою - над Ельбрусом, над афінським Акрополем, над Ейфелевою вежею в Парижі (для цього німці спеціально виготовили три однакових дюралюмінієвих 11-метрових флагштоки).
Безупинно палають печі концтаборів, йде зачистка території європейського континенту під «життєвий простір» німецької нації.
У липні 1942 року виходить наказ №227 Верховного Головнокомандуючого Сталіна, в якому констатується, що «після втрати України, Білорусії, Прибалтики, Донбасу та інших областей у нас стало менше території…у нас уже немає переваги над німцями ні в людських ресурсах, ні у запасах хліба».
У самому Києві у липневі дні 1942 року окупанти арештовують керівника підпільної диверсійної групи Миколу Кудрю і його соратників. У Бабиному яру вже розстріляні десятки тисяч мирних жителів Києва, передовсім, євреїв, розстріляні 620 членів ОУН разом з Оленою Телігою. Кияни сумно жартують на своєму невиправному суржику: «Німцям гут, юдам капут, циганам тоже, українцям позже».
І от німці дізнаються, що в Києві існує футбольна команда з професійних гравців, які працюють на хлібозаводі, а після роботи ганяють м’яча. В результаті домовленостей окупаційної влади з керівництвом хлібозаводу було вирішено провести серію матчів київської команди, яка отримала назву «Старт» з новими «господарями міста», організувати щось на зразок першості Києва з футболу.
Газета «Нове українське слово» писала у ті дні:
«З дозволу Штадткомісаріату і за допомогою управи відновлюється спортивне життя. Уже організовано перше товариство «Рух», з’являються спортивні колективи на окремих підприємствах. Так, хлібозавод уже склав футбольну команду з кращих гравців міста. 7 червня, у неділю, о 17.30, на стадіоні Палацу спорту відбудеться матч «Рух» - «Хлібозавод»»
Протягом червня – серпня 1942 року на стадіоні «Зеніт» (нині «Старт») київська команда, яку складали гравці довоєнного «Динамо» та «Локомотива», зіграла 9 чи 10 матчів: з командою «Рух», зі збірними угорських, румунських військових частин, німецьких залізничників, і два - з командою німецьких частин ППО «Флакельф». Виграли в усіх, загальний рахунок 56:11.
Власне, спортивний сенс тих поєдинків був досить умовний, адже за «Старт» виступали все-таки професійні футболісти, і обіграти гарнізонних любителів для них не було проблемою.
Суть в іншому. Що значило за тих умов грати проти команд окупантів, нам тепер, через майже 70 років, уявити складно. Простіше уявити, що значило, наприклад, протистояти німцям на фронті, у партизанському загоні, у підпіллі. Можемо навіть уявити, що значило бути зрадником, поліцаєм, адже добро і зло ходять по життю поряд.
Мені якось випало розмовляти з одним з учасників тих матчів 42-го року Володимиром Балакіним, питаю: а чи не було остраху виходити на поле проти німців, не думали, що все це може закінчитися досить трагічно? Коли граєшся з тигром, не забувай, що ти граєшся з тигром.
«Може, хтось і думав про щось таке, але, принаймні, серед наших мови про це не було, - відповів він тоді. – Про якісь погрози з боку німців ми не чули, ніхто на нас не тиснув. Хотілося виграти, порадувати народ, от і все, ми ж були спортсменами».
Хотілося виграти… Мільйони людей у світі мріяли у ті дні про перемогу над фашистами, і ці півтора десятка київських футболістів виграли свої поєдинки з окупантами, виграли свої, мабуть, найважливіші матчі, не поступилися у жодному.
Водночас відомо, що 2002 року грецькі кінематографісти відшукали колишнього гравця команди «Флакельф» Віллі Ендельбердта, який в інтерв’ю засвідчив, що їхню команду навідував високий офіцерський чин, який напучував перед матчем: «Це особливий поєдинок, і ви повинні його виграти, щоб довести вищість арійської раси». У це можна повірити, оскільки гітлерівці щиро вважали себе «юберменшами», і наприклад, Олімпіада 1936 року у Берліні, за задумом нацистських ідеологів, повинна була стати унаочненням цієї теорії вищої раси.
Отже, останній матч «Старту» було зіграно 16 серпня 1942 року, а 18 серпня гестапівці прямо на хлібозаводі заарештовують майже всіх гравців команди. Для трьох з них – Миколи Трусевича, Олексія Клименка, Івана Кузьменка це закінчилося розстрілом у Бабиному яру 24 лютого 1943 року, четвертий – Микола Коротких (єдиний з усіх кадровий працівник НКВС) був заарештований 6 вересня і закатований у гестапо восени 1942-го. Решта пройшли через ув’язнення у Сирецькому концтаборі.
Існує чимало досліджень, чому ж все-таки німці заарештували футболістів. Більшість дослідників сходяться на тому, що гестапівцям «підкинули» версію про те, що футболісти-динамівці є співробітниками НКВС і залишені у Києві з розвідувальною метою, а футбол виявився лише легендою-прикриттям.
Зокрема, дослідник історії Києва Тетяна Євстаф’єва посилається на доповідну, написану начальником контррозвідки «Смерш» Першого Українського фронту генерал-майором Осетровим у листопаді 1943 року, який про причину арешту футболістів свідчив: «Чтобы избавиться от столь сильного конкурента, предатели, состоявшие на секретной службе в гестапо, донесли, что все бывшие динамовцы являются сотрудниками НКВД и оставлены в Киеве с разведывательной целью».
Інший історик київського футболу В’ячеслав Сабалдир також стверджує у своїй книжці «Від матчу смерті до матчу життя», що футболісти були залишені у Києві для виконання розвідувально-диверсійних операцій: за рішенням тодішніх керівників НКВС УРСР була розроблена легенда, що футболістів влітку 1941 нібито не евакуювали з Києва разом з усіма через недогляд керівництва команди, а надалі вони мали легалізуватися і діяти спільно з іншими диверсійними групами.
Так це було насправді чи ні, який сенс був робити розвідників з футболістів, людей відомих і примітних, і яким, зрештою, був їхній вклад у діяльність розвідгруп - тут і досі широкий простір для дискусій дослідників.
Але в даному випадку давайте все-таки віддамо належне мужності цих людей, які зробили тоді на футбольному полі все, що могли, які не захотіли бути меншовартісними і яким довелося винести після війни несправедливі підозри і навіть звинувачення у співробітництві з окупантами. Адже учасників тих матчів викликали на допити навіть у 60-і роки, також є свідчення, що зовсім неоднозначно були сприйняті наміри встановлення пам’ятників футболістам на стадіоні «Динамо» і «Старт»…
З деяких пір ті події тепер трактуються як звичайні футбольні матчі у дещо незвичайних умовах, мовляв, люди просто скучили за улюбленою грою, поганяли м’яча, це була їх особиста справа, нічого смертельного. А те, що четверо гравців були вбиті, а решта потрапила до концтабору, це так... ексцес воєнного часу.
Кожному народові властиве прагнення творити свої міфи, мати свій епос, своїх героїв. Це цілком природно, так само як і кожна нормальна людина хоче виглядати, здаватися в очах інших кращою, ніж вона є насправді.
Займатися ж розвінчуванням міфів, переписуванням історії – справа, може, й захоплива, але і вкрай небезпечна. Легко можна скотитися до нігілізму чи пофігізму, як нині прийнято казати, породити у суспільстві загальний цинізм і зневіру, а саму державу зробити безпомічною і беззахисною у відстоюванні власних інтересів, залишити її без історичної пам’яті. (Для ілюстрації: буквально днями українські ЗМІ поширили інформацію про вшанування пам’яті «відомого російського кінорежисера Сергія Бондарчука, який народився на Херсонщині». Про те, що С.Бондарчук був все-таки радянським режисером, а не російським (помер у 1994 році), отримав звання народного артиста СРСР за роль Тараса Шевченка, був лауреатом Шевченківської премії - про це, звичайно, жодного слова).
…За два роки у Києві, дасть Бог, проходитиме фінальний матч чемпіонату Європи з футболу. Рівно через сім десятиліть після тих незабутніх подій спекотного літа 42-го. Цікаво, чи політкоректний УЄФА захоче відзначити разом з нами цей ювілей, вшанувати пам`ять футболістів, ну, хоча б хвилиною мовчання перед фіналом? Чи, зрештою, буде спроможна наша держава порушити це питання перед Європою? Чи здогадається хтось включити в офіційні туристичні маршрути стадіон «Старт», де проходили матчі 42-го року, і де встановлено пам’ятник київським футболістам (не все ж болільникам пиво жлуктити та у вувузели дути)?
Хоча є сумніви, що й сам стадіон уціліє до того часу. Нині на нього поклали око бездумні забудовники, а вони, як відомо, на пам`ять не озираються і у міфи не вірять.
Олег Олійник
