Як я хотіла відсвяткувати Незалежність у товаристві тих, хто встає при виконанні українського гімну

13:08, 24 серпня 2010
Різне
5866 0

І як у мене це вийшло…

Ранок 24-го серпня. Я йшла до Києво-Печерської Лаври на молебень за Україну. В принципі, я хотіла відсвяткувати День Незалежності у товаристві тих людей, які встають при виконанні українського гімну. А в Києво-Печерській Лаврі з-поміж світського начальства на цьому молебні, знаю, була лише одна людина, яка цю країну любить у її сьогоднішніх кордонах з її болісною та правдивою історією. Це предстоятель УПЦ блаженніший Володимир, який власне і служив цей молебень. Може, такі були й серед прихожан. Не знаю. Я там особисто більше нікого не знаю... 

За два дні до того, я переглянула перелік урочистостей, виділила кілька заходів, куди можна було сходити без спокуси зіпсувати собі свято. Спочатку, в неділю відвідала флеш-моб з нагоди Дня Незалежності на Майдані, який влаштували мої давні колеги. Простенький захід зібрав зо три-чотири  десятки людей. Це проходило так. Спочатку дивишся у дзеркальце і кажеш: «Україна - це я». Потім через десять секунд, показуєш дзеркалом на сусіда та кажеш: «Україна - це ти». А ще через десять, піднімаючи дзеркальце вгору кажемо: «Україна - це ми. Вітаємо тебе, Україно!». Коли робити це синхронно, разом, виглядає цікаво.

– Тільки кобіта могла придумати флеш-моб із дзеркальцями, – бідкався один із журналістів.

– А ось ідуть фахівці з влаштування справжніх флеш-мобів,  – показав йому хтось на загін «Беркута», – не подобається люстерко, зараз віджиматися підеш.

Всі глибокі речі можна робити із гумором. Оцей флеш-моб тривав зо двадцять хвилин, потім ми пили пиво, а потім, вужчим колом, щось міцніше і згадували, хто що робив дев’ятнадцять років тому.  Я підняла келишок на згадку про В’ячеслава Чорновола. Пригадала, як прийшла до нього на інтерв’ю, коли була першокурсницею Львівського університету і заледве розмовляла українською мовою. Прийшла без попередньої домовленості у Львівську обласну раду, у кофтинці з рюшами і з рожевою помадою. Чекала на нього у якомусь передпокої. Він біг на засідання, але коли я сказала, що журналістка, що прийшла до нього по інтерв’ю, він зупинився, подивився із якоюсь вродженою повагою, відповів на всі мої запитання, - початок засідання ради затримався. Пізніше, вже переїхавши до столиці, я брала у нього десятки коментарів, задавала деколи найрізкіші запитання. І не відчувала його роздратування. Цього стандарту ставлення до журналіста, цієї вродженої поваги я чекаю тепер від усіх політиків.

– Чорновіл був єдиний, хто навіть на хвилину не злякався ГКЧП, якби не він, важко уявити постанову про Незалежність у ці дні. Він від самого 19 серпня не залишав усі радіо та телеефіри, повторюючи: ГКЧП це диктатура, і що це шанс України на самовизначення,  – завершила я, і цьому ніхто не заперечив.    

Микола Поліщук, журналіст, провідник та тонкий поцінувач ідей Луче-Чучхе, почав розповідати, як піднімають державний прапор у Пекіні, та за аналогією уявляти, як би його мали піднімати над українськими державними установами, Азаров, Єжель, Янукович – усі в білих рукавичках.

Свято державного прапора я теж святкувала. Наступного дня прийшла на акцію громадської сили Валентина Наливайченка. Колишній голова СБУ був у тій самій вишиванці, що й три роки тому, коли він стояв на молебні у Святій Софії на честь приїзду вселенського патріарха Варфоломія. Цю сорочку білим по білому вишила його бабця.

Наливайченко вправно зшивав дві половини великого прапору. Згідно з задумом акції, це символізувало об`єднання країни. Потім спілкувався з журналістами, пригадуючи своє дипломатичне минуле. Поруч співав стрілецьких пісень гурт «Гомін». Душевно. Я нарешті почула український оригінал пісні «Там вдали за рекой», з якої за радянських часів зробили російськомовний рімейк. 

– Ви спеціально прийшли на акцію? – поцікавилася я у молодого подружжя з двома діточками (одне маля - у візочку), які тримали державні прапорці.

– Так. Ми живемо поруч.

Мої співрозмовники представилися.

Тато – Слава Велес, двійко діточок, названі так само: Слава й Слава, та дружина Олена Вознесенська… Вона, до речі, з Донецька.

Якщо ти любиш свято, воно обов’язково відповість тобі взаємністю. І ніхто тобі його не зіпсує. Я йшла з Михайлівської площі на фунікулер, і на хвилину зупинилася біля Михайлівського собору, де проводили свій мітинг УНП та КУН. Вони не лише святкували День державного прапору. Вони розклали стенди із документами, які нагадували, що саме в ці дні 1939 року до Радянської Москви прибула делегація з Німеччини, а саме голова німецького МЗСу Рібентроп, котрий (далі цитуємо лист Гітлера Сталіну) «может прибыть в Москву 22 августа, но не позднее 23… И имеет всеобъемлющие и неограниченные полномочия, чтобы составит и подписать пакт о ненападении и протокол». У цьому ж листі йшлося про «нестерпну поведінку Польщі щодо Німеччини»  й про бажання двох держав вступати у нові відносини та не гаяти часу.

Ось такий мітинг–семінар влаштували кунівці та УНПівці. Людей прийшло небагато, але серед тих, хто виступав, був народний депутат Іван Заєць. Розповідав, як сміливців, які зважувалися вивісити у радянський час український прапор, відправляли до Сибіру. Ще розповів, що дев’ятнадцять років тому державний прапор не вдалося встановити у Києві, але його внесли до Верховної Ради.  Прослухавши Зайця, я озирнулась, побачила святу Софію. Все-таки, дуже символічно, що Софія Київська нічия, не належить жодній церковній конфесії. Вона - як обіцянка майбутньої помісної церкви. Як символ, того, що це відбудеться.  

Вдома, я вручила дитині прапорець, і ввімкнула телевізор. Там йшло інтерв’ю із Віктором Ющенком. «Добре, що свято не без президента, хоч і колишнього», - подумала мимоволі.

Віктор Ющенко говорив, що «ми зробили багато, ми живемо у власній хаті, маємо власну державу, і що ми повинні згуртуватися навколо цілей, а потім згуртуємося навколо цінностей. «Пане Президенте, чи-то горе наше цибулинне, чи-то чудо горохове, – зітхнула я, – Стільки всього наробив.... А все-таки його бачення та його мрія про нашу країну була найкращою».

Ще на одному телеканалі тривав симпатичний “марафон”, коли українські білоруси, євреї, росіяни, татари співають перший куплет українського гімну своєю мовою. А потім підпис: «Ми різні, але ми єдині»...

Сьогоднішня молитва за Україну в Лаврі скінчилася. Залишалася ще одна святкова подія, легка та світла, без тих, хто здатен зіпсувати настрій. Це фестиваль повітряних кульок у Маріїнському парку. Я обіцяла його своїй дитині. До його початку залишалася година на каву. Я набрала мобільний телефон подруги. Однієї з тих, для кого 24 серпня - це свято, і хто встає, коли чує український гімн.

Маша Міщенко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter