Інколи я переглядаю новомодний російський літературний журнал «Русский пионер». Оскільки редагує його талановитий журналіст, а патронує його, наскільки розумію, російська влада, то цікаві там трапляються речі.
Ну отакий немовби інтелектуальний міжсобойчик, де мати російського гламура і, з чуток, хрещениця Путіна Ксенія Собчак та головна щебетуха російського телебачення Тіна Канделакі пишуть дуже жіночі і дуже відверті, але при цьому політично «коректні» колонки. Наприклад, Тіна Канделаки уїдливо і при цьому звитяжно описує, як її подруга двадцять років тому відмовилася вступити в недозволенний зв`язок з президентом Грузії, тоді ще старшокласником Мішико. Тіна – талановита, хоч вона і робила головний акцент на тому, як її відважна подруга була готова всадити в Мішико ніж від кавуна, але згадує, що він мріяв про вільну Грузію і про те, як вона стане чудовою країною і як всі грузини літатимуть до Європи.
І годі про неї подругу Тіни (вона досі незаміжня, і коли вже розповідає Канделакі про домагання двадцятирічної давності такого видного чоловіка, напевно шкодує, що втратила свій шанс), для нас головне, що у Михайла все вийшло з країною, та і з особистим життям. Всі, хто бував у Грузії, бачив це на власні очі. А що стосується дівчат, то думаю, грузинам приємно, що їх президент – натурал. Без всіляких там чуток і недомовок.
Повертаючись до журналу. Там, десь рік тому був опублікований роман першого заступника голови адміністрації президента РФ Владислава Суркова «Околоноля». Президентський помічник змалював мерзоту сучасної Росії, яку вони з Путіним побудували. Я виклала за роман гривень так сто п`ятдесят. Але, прочитавши, залишила журнал біля сміттєвого бака. Хтось сказав би, що журнал має поганий фен-шуй, але я пояснила своє небажання мати його вдома тим, що в тексті дуже багато богохульство, а у мене ікони в хаті.
Ось недавно Натан Дубовицький (такий псевдонім собі обрав Сурков) знову написав романчик.
Початок романчика. Він гаряче закликав всіх читачів-письменників написати продовження, створити таким чином спільний твір. Мовляв, ось він публікує початок, а кожен охочий може приєднається і надіслати продовження, але не пізніше жовтня. Він так жваво і переконливо закликав, що я, стрімко прогорнула комп`ютерну сторінку, щоб взятися до читання того тексту, який мала намір продовжити. Сто пудів вони взяли б саме моє продовження, навіть якщо б їм довелося його начисто переписати. Ми ж (Україна і Росія) тепер стратегічні партнери, а журнал політкоректний, це була б данина нашій дружбі. І ось побачила останній рядок: журнал буде виданий на підтримку російської міліції, незгодних просимо не турбувати. І все.
Тобто вони хочуть по-новомодному, по-електронному оспівати міліцію, ту саму міліцію, яку, згідно з журналістськими опитуваннями, хочуть розпустити 90 відсотків населення їх країни, ту саму міліцію, яку опозиція називає окупантами. Ту саму міліцію з її кривавою статистикою.
Загалом не наша ця справа, у нас самих знову журналісти зникають, а міністр за всієї кризи мало в «кадилак» не вліз. Але все ж як добре, що при цьому Льовочкін – не поет і не прозаїк.
Майбутній роман на підтримку міліції – це, звісно ж, не буде літературою в стилі соцреалізму або серіалу «Менти», це, якщо йти за логікою попереднього твору і судячи з початку нинішнього, будуть кпини, витончене гламурне батожіння російської міліційної дійсності, ну і звісно, матюччя, органічно вплетене в текст (а як без цього?) та богохульства (куди без них російському політикові?).
Цікаво, йому роман пише один автор чи група? Я, оскільки і далі цікавлюся російською журналістикою, ставлю собі питання: як усі ці ніби розумні хлопці, всі ці типа-інтелектуали можуть отак грати з владою? Ну гаразд, вимушено заробляють кусень хліба в путінській журналістиці – це одне. Але навіщо задля ікри прогинатися, підкладаючи під владу літературу?
Відповідь я знайшла в колонці Ксенії Собчак, оприлюдненій в тому ж журналі.
Ксюшу, яку ЗМІ представляють як хрещеницю Путіна, пише: «Усе наше життя проходить в брехні. Ми з дитинства брешемо самі, і брешуть нам. Брехня огортає нас, вплітається в нас, стає нашим єством, нашим повітрям, нашою кров`ю. У різносмаковому коктейлі під назвою «життя» все змішано так, що відрізнити смак брехні практично неможливо. Так, легка гірчинка в загальному смаковому букеті. Брехня може чатувати нас на кожному розі. І те, що здавалося таким щирим, таким світлим, може відразу стати потворним і огидним. Може, краще померти в матриці брехні, ніж жерти перловку з Кіану Рівзом на похмурому космічному кораблі? Може, краще прожити життя щасливо і померти на руках коханої, ніж дізнатися, що вона все життя зраджувала тобі з садівником? Не знаю. Мені здається, брехню інших треба полюбити так само, як свою власну. І тоді брехня мал-помалу перетвориться на єдину існуючу для тебе правду».
Р.S. Звичайно, думка їх редакції може не співпадати з думкою автора. І все-таки, боронь Боже нам з вами так жити.
Маша Міщенко
