Цього літа я відпочивав у гуцульській Ворохті, містечку, розташованому на висоті 850 метрів над рівнем моря. Екскурсії на полонини з альпійськими травами, сходження на Говерлу, рафтинг на човнах по стрімкому Черемошу. Немає слів, щоб описати відчуття первозданності природи, чистоти вод і всього, що оточувало киянина, який сховався в Карпатах від нестерпної спеки.
У 1671 році татари, який вже раз, намагалися підкорити цей край. За кілометр від нинішньої Ворохти, в ущелині їх зупинили гуцули. Татари повернули назад, загроза для Західної Європи минула. У гірському краю довго господарювали поляки, згодом він входив в Австро-Угорську імперію. Але культурна самобутність гуцулів, їх мова зберігалися, не зважаючи на пряме національне пригноблення і хитромудрі його види. Тут жили і працювали Іван Франко, Михайло Грушевський, бували Леся Українка і Михайло Коцюбинський, ще ціла плеяда відомих синів і дочок України.
Часи нашестя і набігів різномовних ординців минули. Сьогодні Гуцульщина – невід`ємна частина великої України.
Чи можете ви уявити троїстих музик, які замість пісні про свого народного героя Олексу Довбуша наярюють на цимбалах шлягер «Мурку» - всеросійський інтернаціональний «гімн» блатних і приблатнених? Пісенну молитву злодіїв, шулерів і бандитів, яка надихає на «подвиги» злочинців з погашеними судимостями?
Таке може приснитися в жахливому сні, а ось мені довелося бачити на власні очі.
З гуцулським акцентом співаки-музиканти під шалено захопливі вигуки відпочивальників співали щось нісенітне і дике в Карпатах: «Там сидела Мурка в кожаной тужурке, и в руках у Мурки был наган…»
Сорокалітні «господа» з Донецька в наколках на грудях і на руках, їх пані з тату – від верхньої частини сідниць до шиї, підспівуючи, несамовито аплодували. У танок пустився хлопець, двадцяти з хвостиком років. Угодоване тіло танцюриста звивалося в екстазі. Молодий турист, наслідуючи свого, якщо вірити Дарвіну, родича – шимпанзе, кривлявся, відбиваючи чотирма кінцівками кренделі блатної хореографії. Немов танцював не біля багаття, а в обмеженій розмірами тюремній камері.
Публіка захлиналася від захоплення: нарешті розслабилися в «бандеровських» Карпатах, почули своє, рідне, можна сказати, засвоєне з молоком мамані і гранчаком горілки від батяні.
Після «Мурки» туристи з Донецька замовили троїстим музикам сучасну оду тюремним будням - «Владимирский централ». Гуцули вибачилися, мовляв, ще не встигли вивчити, до наступного вашого приїзду підготуємося належним чином.
...Погоджуюся з письменником Юрієм Андруховичем, котрий запропонував шлях порятунку від «ложок дьогтю» всього того медоносно-українського, що, не зважаючи на тристап`ятдесятилітній імперсько-совковий процес «взаємопроникнення культур», дивом збереглося в Україні.
Насправді, взаємопроникнення культур по-совєтськи, як в нинішній Україні, – це коли не одна ложка дьогтю, образно кажучи, а цілий потік вливається в бочку з медом.
Ви собі можете таке уявити, що схід країни настільки «взаємопроникнув» у духовність Західної України, що замість «Мурки» за весільними столами, в свята заспіває гімн про народного месника Олексу Довбуша?..
...Прекрасно розумію і підтримую прибалтів, які своєчасно і без реверансів у бік «прав радянського народу» – російськомовного населення, що мігрувало до Прибалтики після її окупації в 39-му році, узаконили своє громадянство з неодмінним знанням державної мови. З типу «фашистської» Латвії, наприклад, повернулося до Росії... близько двох сотень чоловік. А сотні тисяч вчорашніх мігрантів, які стали громадянами Латвії, тепер, як цивілізовані європейці володіють двома мовами.
Добре розумію уряд США. Висока стіна в сотні кілометрів будується на межі з Мексикою. Нелегальні мігранти, що перетворюють Північну Америку на етнічний відстій Південної, що називається, «дістали» американців.
Згоден з французами, з новою міграційною політикою президента Ніколя Саркозі, які нарешті пригадали, що народилися християнами у себе на батьківщині з тисячолітніми європейськими культурними традиціями. А не в новоутвореній арабській афро-азіатській країні.
Ті українські письменники, у творчість яких «взаємопроникли» російські матюки, після передбачуваної федералізації України, безумовно, не захочуть міняти своє місце проживання в Києві, Харкові, Львові чи Івано-Франківську на Донецьк чи Єнакієво. Але, залишившись жити в країні з центром в європейському Києві, вони повинні будуть грунтовно творчо змінитися. З іноді матюгальної (комерційної) лексики перейти на українську мову. Як і призначено небесами – сіяти розумне, добре, вічне. У козацькі часи образа жінки-матері була злочином проти народної моралі українців, за нього карали батогами. І Юрієві Андруховичу, і Оксані Забужко, і Лесю Подерев`янському, а з цими метрами і всякій літературній дрібноті, доведеться згадувати шкільні уроки рідної мови.
...Київ, душа стародавнього міста, де народився мій прадід, прискореними темпами руйнується. Будівництвом висотних хатинок з пентхаузами для шанувальників «Мурки» перетворюється з граду князя Кия в хазу-мегаполіс, якмй притягує до себе «радянський народ» з гундяєвского «російського світу». Процес імперської русифікації України, сповільнившись на декілька років, агресивно надолужує упущене.
Хай ті, для кого блатна «Мурка» є духовним гімном, живуть окремо від України, на федеральній території їх нинішнього обранця, що сидить на Банковій.
Георгій Бурсов
