Прочитав міркування Костя Бондаренка про суд над Юлією Тимошенко та її майбутню долю (“Що спільного між Марією Стюарт і Юлією Тимошенко”).
Відомий політолог та політик (Кость, як відомо, є одним із лідерів партії “Сильна Україна”) вважає: час Тимошенко сплив, а отже, і вона сама має піти з української політики. Тож нехай її сьогодні хоч і “мочать”, але це діло на користь країні, і всім нам буде добре.
Свою думку автор нотаток підкріплює історичними паралелями : занурюється в британську історію, проводить паралелі між Юлією Тимошенко та Марією Стюарт. Мовляв, остання була яскравою та цікавою жінкою, але інтриганкою та шантажисткою. А тому її поразка та страта пішли на користь Британії. Тож і для України буде краще, коли Тимошенко з її “інтригами та демагогією” відійде в минуле.
Пише Кость Бондаренко про це так: «Можливий прихід до влади в Англії Марії Стюарт напевно викликав би тріумфування мас, але це було б украй популістське правління, при якому були б законсервовані всі пороки попередніх правлінь, а в зовнішній політиці були б здані всі позиції Іспанії. Англія Марії Стюарт була приречена на яскраве, ефектне, але абсолютно безперспективне правління – без посилення, без розвитку, без змін. Та зате з величезною кількістю інтриг і змов. Страта Марії Стюарт викликала обурення у світових колах – але ця страта була необхідна для того, щоб поставити крапку і в цілій епосі в англійській історії, і в цілому напрямі в англійській політиці. Англія (і Шотландія) втратила яскравого політика – але знайшла стратегічну перспективу”.
І ще: “Я не вірю в те, що Тимошенко може очолити країну. Нинішній суд – це її лебедина пісня. Скоро в політику прийде нове покоління, яке задаватиме тон і для якого Тимошенко буде ім`ям з історії”.
Ось стосовно цих двох тез: про те, що “страта Тимошенко” (читай – суд над нею) дасть Україні “стратегічну перспективу”, та про те, що “скоро в політику прийде нове покоління”, переконаний, і варто подискутувати.
Спочатку про “стратегічну перспективу”.
“У Вас олівчик зі стола впали…”
Важко не погодитись із закидами Костя Бондаренка на адресу Юлії Тимошенко в популізмі та інших гріхах. Справді, мало хто, окрім бездумних фанатів Юлії Володимирівни, побачить у ній ідеального політика. Тимошенко яскраво уособлює собою нинішній стиль української політики з її візантійщиною та подвійними стандартами.
Однак треба визнати й інше. Оскільки ми живемо в конкретній країні, з її абсолютно конкретними проблемами й абсолютно конкретним колом персонажів-політиків, важливо оперувати не абстрактними категоріями, а реаліями. І тут, якщо винести за дужки історичні алюзії, поставимо пряме запитання: з ким пов`язує Кость Бондаренко ту саму “стратегічну перспективу” України?
Читаємо: “На жаль – я не бачу в Тимошенко політика дня завтрашнього, здатного змінити Україну й повести її в правильному напрямі… Я не вважаю політиком дня завтрашнього Януковича – він політик дня сьогоднішнього. Але ті перетворення, які задекларовані й починають утілюватися, просто необхідні країні. Принаймні більше, ніж інтриги й демагогія Тимошенко. Хай оточення Януковича викликає сумніви в деяких європейських джентльменів. Хай кроки керівництва країни викликають критику. Але Україна йде від Росії – іде до Європи. Україна робить реформи – робить їх наполегливо і не звертаючи увагу на ниття і протести».
Ось воно. Кость Бондаренко сміливо каже: “Я не вважаю політиком дня завтрашнього Януковича…” Але насправді ця “сміливість” нагадує відомий райкінський монолог: “Я йому, начальнику, так прямо в очі і сказав, так і врізав: “ У Вас, кажу, у вас, олівчик зі стола... впали” Бо далі йде оте саме - “він політик дня сьогоднішнього”. Тобто як не крути, а оптимальна фігура, і, окрім нього, ставку робити нема на кого.
Якщо Кость Бондаренко справді сповідує демократичні погляди, а не лише декларує їх, сказавши “А”, він мав би сказати й “Б”. Виголосивши тезу про те, що Тимошенко популістка та інтриганка, Кость Бондаренко мав би сказати й інше: про те, що сьогодні відбувається в Україні нічим не безпечніше за цей популізм та інтриги. І повести мову про: знищення опозиції, ґвалтування всіх інакомислячих за допомогою судів та всієї потуги силових структур, знищення навіть залишків місцевого самоврядування, зачистку інформаційного простору та перетворення медіа на “обслугу” “власть імущих”. І так далі… І тому подібне. Хочеш – не хочеш, але треба говорити про “справу Луценка”, про Межигір’я, про правосуддя по-кримськи та по-печерськи… “Подвиги” Джарти в Криму чи “сприяння” підприємництву губернатора Тулуба в Черкасах – це “Європа”? Супермонополізація економіки та податкове свавілля – оце Європа? Усе це й означає, що “Україна йде від Росії – до Європи”? Те, що будує Янукович, – це “Європа”?
Те саме з іншою ключовою тезою нотаток Костя Бондаренка – Тимошенко має піти, а в політику “скоро прийде нове покоління”. Візьмемо на себе сміливість передбачити, що пан Бондаренко до цього “нового покоління” подумки може зараховувати і себе, й інших людей із зовсім не чужої йому партії “Сильна Україна” на чолі з Сергієм Тігіпком.
Мусимо розчарувати пана Костя. Ніхто нікуди не прийде. Автор міркувань про Тимошенко та Марію Стюарт так і не зрозумів, що в тій країні, яка будується, ні він, ні Тігіпко, ні багато інших, таких же розумних та перспективних, нічого не вирішуватимуть.
Куди діваються демократи
Це знищувати демократію легко. Це вбивати свободу слова неважко. Будувати і повертати все – набагато складніше. І сьогодні, поки ті самі головні демократичні свободи – слова, зібрань, підприємництва – ще в якихось пропорціях, якимось елементами в нас, в Україні, присутні, може здатись, що так буде завжди.
Не буде, пане Костю, не тіште себе ілюзіями. У майбутній країні, що сьогодні будується повним ходом, не буде місця ні політику Костю Бондаренку, ні політологу Костю Бондаренку – якщо вони, звісно, сповідуватимуть справді демократичні погляди.
Аби зрозуміти це, подивіться на Росію.
Де сьогодні опозиціонери Нємцов, Каспаров, Касьянов? Кому і що вони можуть сказати? На кого вплинути? Скільки людей за собою повести? Що вони взагалі можуть?
А вони ж так само, як і наші молоді політичні зірки, колись тішили себе думкою, що боротимуться, протестуватимуть, підніматимуть маси проти режиму. І що? Режим – ось він, у всій красі, а де сміливі хлопці-оптимісти? Режим ганяв їх, як котенят, грався з ними, як кіт з мишкою. Нарешті котенята зібралися з силами, об’єдналися в одну потугу, в одну партію. Але режим мав на увазі й ту партію. Як казав той самий Райкін, “ми на нее пилюем” – партію просто не реєструють. Уже й Сполучені Штати пальчиком кивають, неправильно так, мовляв, а режим мав на увазі і той і пальчик.
І що вони сьогодні в Росії можуть протиставити владі? Як можуть вплинути на народні маси? А ніяк. Владою все “схоплено”, все контролюється – суди та силові структури, профспілки й так звані громадські організації, телебачення та інші медіа. Ну, сходить той же Нємцов на радіо “Ехо Москви”, яке ніхто не чує за межами Садового кільця Москви, покритикує владу, заїде в Україну, де теж трохи покритикує, і все. Вплив на реальну політику в Росії – нуль цілих одна десята.
А чим той же Нємцов був гірший за нашого Тігіпка? Чи не такий же гарний, чи не такий красномовний, чи не такий же реформатор? А режим спокійнісінько наступив, розчавив, навіть підошви не витер, і пішов далі. Чому з нашим Тігіпком буде інакше? Про його заступників по партії, одним із яких є той самий Кость Бондаренко, і казати годі. Якщо в Росії режим може об чемпіона світу Каспарова витерти ноги, а мільярдера Ходорковського, незважаючи на думку всього світу, тримати на параші, на що розраховувати нашим просто політикам та бізнесменам – нечемпіонам та неходорковським? Захочуть – посадять, захочуть – просто викреслять з політичного життя. Усе ж бо в їхніх руках.
Так само нічого доброго не світить панові Костю як політологу в тій Україні, що її будує Янукович. Бо там не буде ніякої потреби в ніяких політологах. Точніше, вони існуватимуть, але скільки їх знадобиться? Ну десяток, ну півтора, аби вряди-годи десь там засвітитись, аби пояснити, наскільки класною є влада в країні й наскільки різного роду опозиція є паскудною та шкідливою.
За інерцією панові Костеві може здатися, що автор цих нотаток згущає фарби. Запросять же його на якийсь телеефір у політичне ток-шоу, дадуть написати колонку в якомусь тижневику.
Ілюзії...
А на фіга владі на ту пору будуть ці ток-шоу? Як їх не контролюй, як уважно не складай списки запрошених гостей, як не дресируй усяких бузин-тягнибоків, а вони все одно щось ляпнуть. Тож простіше буде всю цю лавочку прикрити. Знову таки, живе ж Росія без цих політичних шоу, натомість “піплу” дають розважальні програми та різного роду “зароби мільйон” - і “піпл” хаває. З тижневиками теж проблем не буде, ніхто там ні про яку реальну політику не писатиме. Ще щось ляпнуть зайве. Не треба.
Навіть із суто прагматичних міркувань на фіга владі годувати ораву цих політологів? Зберуться десь на нараді пацани, прикинуть, яку копієчку на це треба, і спитають себе: “А на фіга нам всі ці бондаренки-копатьки-погребінські?” Є ж он Єрмолаєв, ми йому цілий інститут дали, фінансуємо – нехай і відпрацьовує. І Єрмолаєв відпрацює. А як заробити на кусок хліба Костеві Бондаренку це вже, даруйте, пацанів не обходитиме. І куди Ви тоді подастеся, пане Костю? У школу історію викладати? Ну-ну…
…Відверто кажучи, я не знаю, пане Костю, якими мотивами Ви керувалися, пишучи про “політика вчорашнього дня” Юлію Тимошенко та “політика дня сьогоднішнього” Віктора Януковича. Можливо, це цілком щирі Ваші міркування. Так само не виключаю, що Ви могли керуватися більш приземленими, меркантильними мотивами (відомо ж, що в нашій країні політологам доводиться гнучко працювати, аби жити достойно, зокрема, вряди-годи давати експертні оцінки чи коментарі, формуючи громадську думку під конкретного “замовника”). Але як би там не було, ваші думки, оцінки та коментарі чітко допомагають нинішній владі формувати той суспільний устрій, який має дуже мало спільного з тим, що Ви називаєте “Європою”.
Аби такий устрій сформувати, владі потрібна ідеологічна підтримка. Її і забезпечують дві категорії “активістів”.
Перша – нечисленна, але вельми помітна. Це ті, хто покликаний впливати на людей, які над телевізійною картинкою глибоко не замислюються й вірять усьому, що скажуть з телевізора. Це, так би мовити, гівномети прямої дії.
Їхнє завдання – дерти горлянку, істерити, провокувати, волати “Тимошенко – воровка!” Але не на всіх це “працює”. У значної кількості людей інвективи “інтелігентки” Богословської, монологи “людини-табуретки” Чечетова чи розумування “правдоруба” Колесниченка викликають стійкий блювотний рефлекс. Цим людям треба інтелігентно, терпляче, на історичному (філософському, літературному тощо) матеріалі пояснювати, що оптимальнішого від Януковича в нас вибору немає.
Ось тут на допомогу й приходять представники другої категорії союзників влади. Це інтелектуали, які за допомогою історичних паралелей, наукових чи псевдонаукових викладок, цитуючи розумних людей, доводять, переконують: Янукович – це не так уже й погано, він реформує країну, бореться з корупцією, творить добро. А те, що ця “демократія” дуже вже нагадує російську її модель, - це не його провина, він про всі ці неподобства не знає, а як дізнається, усім винним голови повідриває і справедливість відновить.
Свої міркування про Тимошенко та Марію Стюарт Ви, пане Костю, завершуєте цитуванням Йосипа Бродського. Дозволю собі так само одну цитату. Автор коротких чотиривіршиків, відомих у народі, як “гарики”, Ігор Губерман, звісно, не Нобелівський лауреат, але теж людина, яка вміє помічати важливі речі в житті. Зокрема, таке:
Хотя и сладостен азарт По сразу двум идти дорогам, Нельзя одной колодой карт Играть и с дьяволом, И с Богом.
Володимир Хомин
