Його культ убили не противники комунізму, а байдужість.
Просто він став нікому не цікавий.
У свідомості наймолодшого покоління він зайняв місце в запорошеному запаснику історичного музею — десь між Чингісханом, Наполеоном і Гітлером. Розмови про його винесення-невинесення з Мавзолею вже мало кого турбують — агітпроп іноді «включає» цю тему, щоб відвернути суспільну увагу від реальних проблем. За всіма соцопитуваннями, Ленін все менше хвилює Росію: згідно з опитуванням ВЦВГД в 2001 році 40% росіян ставилися до нього з повагою, зараз, через десятиліття, — 34%, в 2001 році індиферентно ставилися 21%, зараз — 39%. І, думаю, це добре. Погано інше — що його фігура опинилася недоосмисленою і що його культ опинився обернено пропорційним культу Сталіна. У Сталіні тепер багато хто раптом побачив «нульовий кілометр» — абсолютну точку відліку, спираючись на яку, можна знайти у власному житті новий сенс, знайти віру й надію (про любов, зрозуміло, не йдеться). Сталін — як новий Робін Гуд, при якому не було несправедливості і олігархів-глитаїв. Сталін — як Батько Імперії і Перемоги-1945. Саме такому казковому Сталіну поставили пам'ятник у 2010-му в Запоріжжі. Правда, в новорічну ніч на 2011-й рік в тому ж Запоріжжі пам'ятник Сталіну підірвали, але це був зовсім інший Сталін — винищувач народів, творець країни-концтабору, Батько Голодомору-1933.
У нашому сімействі Сталіна всі ненавиділи, але до горбачовської Перебудови про нього прагнули не згадувати. Коли я, допитливий піонер, почав задовбувати свою бабусю питаннями про Сталіна, вона послала мене на горище, де лежала підбірка «Правди» і «Вістей» з XXII з'їзду КПРС — саме там було прийнято рішення підсилити боротьбу з культом особи Сталіна, перейменувати десятки Сталінбургів (Сталінград невдовзі став Волгоградом, Сталіно — Донецьком), а самого вождя — винести з Мавзолею і поховати біля Кремлівської стіни.
Я почитав ті газети з далекого 1961 року — і більше про Сталіна нікого не питав.
А ось моє власне ставлення до Леніна складніше — воно пережило три етапи: піонерського прийняття, жорсткого заперечення і складного співчуття.
I. Спочатку, в дитинстві, я вірив, що Ленін — хороший і добрий, майже як Дід Мороз. До речі, кінематограф і пропаганда сталінських часів свідомо з цієї рішучої, безкомпромісної, жорстокої людини «ліпили» саме «Діда Мороза» і «друга всіх дітей»: на такому фоні сам Сталін мав виглядати ну просто середньовічним лицарем і небагатослівною надлюдиною. Одного разу, в третьому класі, в школу привели дідуся однокласниці — він розповів, що в молодості живого Леніна бачив (хоча, якщо прикинути по роках, виникають сумніви). Я питав своїх батьків — а чому наші предки не бачили Леніна? (Потім, правда, виявилось, що один із наших предків таки бачив — але не живого Леніна, а живого Гітлера.) Чому у нас вдома немає книг про Леніна? Чому у Сергія (однокласника) — про нього кілька великих книг із картинками — про зелену лампу, про велику й дружну родину Ульянових і ще про щось, а у нас немає взагалі? І чому ви, такі розумні й просунуті, не члени партії?
Вони відбувалися жартами: мовляв, підростеш — зрозумієш.
Я підріс.
II. І виявилось, що Ленін — це демон, а всі більшовики — криваві вбивці і нелюди, які знищили десятки мільйонів добрих і гідних людей.
У горбачовські часи офіційна ідеологія в боротьбі за «оновлений курс» КПРС спочатку «здала» тільки «поганого» Сталіна (починаючи з фільму «Покаяння») — за «хорошого» Леніна якийсь час ще боролися. Досі пам'ятаю: вперше в радянській пресі про те, що Ленін — теж «поганий», прочитав у статті Василя Селюніна «Витоки» в «Новом мірє». Потім були листи Короленка до Луначарського, «Окаянні дні» Буніна, Солженіцин і все-все-все решта на тему Леніна — садиста, революційного маніяка, збоченця і сатани.
Думка про те, що поряд з Леніном навіть Сталін — просто дрібний біс, автоматично героїзувала все те, що було до них. Імператор Микола II, його сімейство, а також поручик Голіцин, корнет Оболенський та інші мешканці «Росії, яку ми втратили», — це дивні, майже ідеальні люди, Біла гвардія — це Воїнство Небесне, і коли б не червоні, то до кінця XX століття Російська імперія була б крутішою за США, Англію й Німеччину разом узятих, а її населення було б як пів-Китаю.
А потім виявилось, що Ленін — це чи то гриб, чи то соціальна цвіль. (Сергій Курьохін став всесоюзно відомим не завдяки своїй авангардній музиці, а саме завдяки Леніну-грибу!) І що непогано було б усі численні вулиці, проспекти, бібліотеки і міста його імені перейменувати з Леніна на Джона Леннона. Правда, перейменували тільки Ленінград, та й те — зовсім не в Lennon-City; останній перформенс, цілком у дусі 1990-х, роки чотири тому відбувся в Харкові — з приводу проспекту Леніна / LennonVа.
Ім'я Карла Маркса перестало для мене бути лайкою зовсім недавно: у зв'язку зі світовою кризою «Капітал» раптом став бестселером. До того ж виявилось, що поряд із пологовим будинком, в якому я народився, стоїть перший у Росії пам'ятник цьому чи то есхатологічному пророкові, чи то талановитому соціологові, чи то «не-головному» економістові («головний» економіст — це, як відомо, тітка Циля на швейній фабриці з анекдота).
III. Але потім я став ще старший, і зрозумів, що в соціальній історії чудес не буває, і що її неможливо сприймати як чорно-біле (точніше, червоно-біле) кіно.
Непросто звикнути до думки, що і Ленін, і Сталін — дуже складні історичні фігури, а не Діди Морози і не звичайні демони-головорізи, нехай навіть на кожному з яких — мільйони безневинних життів.
Адже Ленін не лише очолив Жовтневий переворот (до речі, поза всяким сумнівом, він — геніальний політичний технолог і рекламіст!). Ленін замахнувся на більше — на онтологічну революцію. Не просто на перевлаштування Російської імперії і навіть усього світу, але на перевлаштування буття-як-такого.
Вважається, Леніна найняли як революціомейкера на чужі, німецькі й американські, гроші. Проте він — геній управління рефлексії, тому хто кого використовував — різноманітні парвуси, якови шиффи і німецькі замовники його — для руйнування Російської імперії, чи він їх усіх — для реалізації своєї ідеократичної утопії — це ще питання.
При всьому ленінському атеїзмі французького штибу, при всій його далекості від богошукання й культури Срібного століття, комунізм і ленінізм — це зовсім не проекти у боротьбі з релігією, це — нова альтернативна релігія, новий проект боголюдства, новий «штурм небес». Ну а Ленін (і, можливо, Троцький) — це російський варіант Мартіна Лютера. Хоча при всьому ленінському раціоналізмі, комуністи створили нову, ірраціональну, модель буття і абсолютно сюрреалістичну реальність.
Взагалі, російську революцію надихнули метафізики, утопісти, космісти і богошукачі — на зразок того ж Миколи Федорова. А ті, хто гірший і цинічніший, лише «здали карти». Хоча, за великим рахунком, революцію зробили не біси-комуністи, а мікроби внутрішнього гниття — незбалансованість російського соціального організму, нездатність адаптуватися до умов змінного середовища, низька сприйнятливість до інноваційного розвитку, феодальна ієрархія, при якій система виштовхує з суспільного життя соціально активних осіб, — саме такі потім стають революціонерами.
Комунізм і соціалізм — це альтернатива Модерну і капіталізму, але альтернатива не стільки економічна або політична, скільки онтологічна, буттєва.
Комунізм і соціалізм по-ленінськи — це альтернативні, некапіталістичні, небуржуазні проекти модернізації російського суспільства. Гностики за своїми витоками, утопічні за своїми цілями, контроверсійні і такі, що навіть долають логіку західного Модерну. Альтернативні природі людини — саме як «соціальної тварини». Радянський комуністичний модернізаційний проект відрізнявся від стовпового шляху західної модернізації приблизно тим же, чим чудове перетворення відрізняється від тривалого еволюційного розвитку.
І богошукачі, і комуністи з соціалістами конструювали нову людину, яка долає свою тваринну гріховність і недосконалість. У якомусь сенсі, Ленін — це професор Преображенський і доктор Франкенштейн в одному флаконі. Вони всі хотіли створити нову довершену людину — людину перетворену, посткапіталістичну, постекономічну, яка подолає гріхопадіння і тління. У цьому вони подібні до алхіміків, що намагалися неблагородні метали перетворити на золото. Проте перетворене комунізмом людство, точніше, його чимала частина, виявилося безблагодатним сонмищем хамів, монстрів і чудовиськ.
Комунізм і соціалізм по-ленінськи — це перемога над смертю, гріхом і тлінням. Це спроба заштовхати людство в Едемський Сад. Але прикладами і з чорного ходу.
Експеримент не вдався, хоча саме його залишками і досягненнями ми сьогодні в основному користуємося.
І, поза всяким сумнівом, тему про Леніна як соціального алхіміка, альтернативного модернізатора, Франкенштейна і професора Преображенського я б не став обговорювати з жертвами червоного терору, Гулага, Голодомору або з дисидентами брежнєвських часів.
Думаю, в кращому разі, вони б мене не зрозуміли. А то й побили — дуже боляче.
І я їх у цьому навіть розумію.
Андрій Окара
