Між російським та українським політичними процесами існують складні, часто неочевидні зв`язки і взаємні впливи, тому аналогії сьогоднішнього мітингу на Болотяній площі в Москві треба шукати не в «арабській весні» цього року, не в грузинській «Революції троянд» 2003 року, не в киргизькій революції 2005 року і не в югославській «бульдозерній» революції 2000 року, а насамперед — в українській Помаранчевій революції осені-зими 2004 року.
Нижче зроблено спробу відзначити спільне та різне — у Помаранчевій революції в Києві сім років тому та «стоянням на Болотяній площі» в Москві 10 грудня 2011 року.
СПІЛЬНЕ:
1. Містика місця. Місцем демонстрації протесту в Москві стала Болотяна площа, на якій, до речі, свого часу було страчено Омеляна Пугачова та інших бунтівників. У Києві — Майдан Незалежності, який до революції називався Козиним Болотом.
2. «Цапи-відбувайла». Одним з головних фальсифікаторів і однією з головних мішеней інформаційних воєн обидва рази оголошувався голова Центрвиборчкому — Сергій Ківалов в Україні (дістав неофіційне прізвисько «підрахуй» — від дієслова «підрахувати») і Володимир Чуров у РФ.
3. Символіка. Організатори маркували протестні рухи в неагресивні тони помаранчевий у Києві та білий — у Москві.
4. Учасники. І в Україні-2004, і в Росії-2011 вийшли передусім середній клас, інтелігенція і буржуазія (прообраз громадянського суспільства) — фактично вимагати самоповаги з боку влади та можливості для самореалізації, а не соціально скривджені шари — вимагати пільг і соціальної допомоги. (Іронія історії полягає в тому, що майже одночасно з Помаранчевою революцією по Росії на початку 2005 року прокотилися мітинги проти монетизації та скасування пільг, а в Україні зараз, під час російських післявиборних акцій, ширяться антиурядові виступи «чорнобильців», «афганців» та інших соціально залежних від держави людей — проти скорочення пенсій.)
5. Опора влади. Політичні режими і Кучми, і Медвєдєва — Путіна спиралися перш за все на «негромадянську» частину суспільства — на людей з патерналістськими настроями й очікуваннями, на «телеглядачів», а також на прошарки люмпенів.
6. Надзавдання. І в Україні-2004, і в Росії-2011 протест проти фальсифікацій на виборах швидко переріс у вимоги змінити шлях розвитку країни й характер політичного режиму — піти від «карми» пострадянської авторитарної політичної моделі.
7. Географія протестів. І українські, і російські протести проти фальсифікацій пройшли не тільки в столиці, а й у більшості регіонів.
8. Атмосфера. І на Майдані-2004, і на Болотяній площі-2011 усе починалося як цілком благодушні й миролюбні збори, у яких спостерігачів дивували ввічливість, неагресивність і взаємна довіра учасників.
РІЗНЕ:
1. Тип виборів. В Україні-2004 революція сталася після президентських виборів. Проблематика будь-яких президентських виборів (особливо якщо вони у два тури) — чорно-біла, «або-або», тому фальсифікації на них сильніше ображають суспільство, і їхній мобілізаційний протестний потенціал серйозніший. Проблематика парламентських виборів — це не чорно-біла дилема, радше, це відтінки сірого.
2. Альтернатива. В Україні-2004 була виразна, відчутна альтернатива: Ющенко, Тимошенко та їхні команди. У сьогоднішній Росії немає фігур, прийнятних для всього суспільства. Російські протестувальники не мають фігур, альтернативних Путіну й Медвєдєву: ні Рижков, ні Нємцов, ні Касьянов, ні Митрохін, ні Лимонов не дотягують до амплуа «лідера нації». Сподівання на те, що лідерів дасть вулиця, що лідери «намалюються» у ході боротьби, утопічні. Крім того, у лідерів українського Майдану були сформульовані відносно виразні вимоги до режиму Леоніда Кучми. Вимоги Болотяної площі (відставка Чурова, нові вибори тощо) не дуже виразні, нереалістичні і з`явилися через тиждень після виборів.
3. Тактика. Українські протестувальники мали рішучість стояти до кінця, а тому розбили посеред Києва декілька наметових таборів. Протест на Болотяній площі за формою був нерадикальним одноразовим мітингом. Навряд чи наступний мітинг, призначений за два тижні (!), збере стільки ж учасників, як і перше «стояння на Болотній».
4. Підготовка. До Помаранчевої революції готувалися заздалегідь, усвідомлюючи, на які форми фальсифікацій виборів готова піти влада. Спонтанні дії в масових акціях рідко приводять до успіху.
5. Критична маса. В Україні-2004 дуже швидко набралася критична маса учасників протесту, тоді як у Росії-2011 за весь тиждень цього, схоже, не відбулося. Під час Помаранчевої революції Кучма та Янукович серйозно боялися Ющенка й Тимошенко. Схоже, Путін і Медвєдєв якщо і бояться Болотяної площі, то не дуже.
6. Підтримка мерії. Помаранчеву революцію «мовчазно» підтримала мерія Києва (й особисто мер Олександр Омельченко): дала можливість поставити намети й використовувати комунікації, а також відкинула ідею силової розправи з мітингувальниками. У Москві-2011 ніякого сприяння й навіть співчуття з боку градоначальника чекати не доводиться.
7. Музика. На Майдані-2004 однією з головних дійових осіб і найважливішим мобілізуючим психоделічним чинником стала музика (домінували україномовні поп-співаки й рок-групи, був також Юрій Шевчук). На Болотяній площі-2011 були тільки слова.
8. Політична культура. Різниця двох політичних культур виявляється в різному ставленні до держави (російський етатизм проти українського анархізму), у різному ставленні до верховної влади (російська влада завжди має ореол «сакральності»), у ставленні до керівників країни саме як до «царів», а не як до «головних бояр». Також українські революції останніх ста років — безкровні, тоді як російський бунт, за Пушкіним, «безглуздий і нещадний».
9. Хранителі. Помаранчевій революції сприяла відсутність в Україні потужних провладних молодіжних організацій та ефективних ідеологів і пропагандистів охоронної спрямованості (які в Росії числяться у відомстві Владислава Суркова), натоміть – наявність потужних опозиційних студентських рухів.
10. Спадкоємність революції. Помаранчева революція стала мовби продовженням акції «Україна без Кучми» (2000–2001). У Москві зібрань, зіставних зі «стоянням на Болотяній площі», не було з часів подій 1991-го та 1993-го років.
***
Українська Помаранчева революція, зрештою, закінчилася зрадою її ідеалів — з боку її ж переможців і вигодонабувачів. Вона дала змогу контреліті (Ющенко, Тимошенко) змести антиеліту (Кучма, Янукович) і самим стати елітою. Проте нові правителі країни так і залишилися феодальним кланом, не зацікавленим у якісних змінах і реальному розвитку країни, — це, у свою чергу, привело все українське суспільство до стану якнайглибшої прострації і депресії, що триває ось уже декілька років. Що, знову ж таки, робить малоймовірною нову революцію в Україні.
Що відбудеться в Росії в найближчі три місяці — чи зможе «громадянська» частина суспільства самоорганізовуватися й висунути ефективного й харизматичного кандидата в президенти та відстояти його результати в березні наступного року, чи зможе російська влада винести уроки з подій останнього тижня й утримати владу «м`якими» методами, чи зуміють революційні «безпрєдєльщики» перетворити поганий порядок на хороший хаос — скоро дізнаємося. Єдине, чого б не хотілося знати, так це нашого російського бунту — усе-таки безглуздого, раз вже він не призводить до зміни парадигми історичного розвитку країни, і нещадного — раз уже без жертв, як показує історія, на жаль, не обходиться.
Андрій Окара, Москва
