За весь час незалежності в Україні втратили свою первинну семантику дуже багато слів, які, в принципі, позначають вкрай важливі для існування усякого впорядкованого ладу речі: починаючи від таких тепер зужитих патріотизму і верховенства права, до менш обширних, та не менш основоположних, поваги до іншого, толерантності, чесності і, пробачте аж таку ницість, совісті.
Українські люди, через постійне гендлювання базовими світоглядними і моральними принципами, котрим займаються Ті-кого-вже-не-хочеться-і-на-ім'я-називати, опинились у ситуації добре продуманого розмивання підвалин їхнього морального устрою, ситуації повної невизначеності. Коли ти не можеш спрогнозувати не те що, яким на наступний рік буде курс твоєї національної валюти, а елементарно вгадати, чи буде завтра гречка в магазині, питання про держаний устрій, систему виборів і моральних законів попросту не стоїть. Не може потопельник дозволити собі розмірковувань над тим, з якого матеріалу, синтетичного чи екологічно чистого, слід робити рятувальні круги, але ж мусить просто гребти до того, який йому кидають.
Хай навіть він дірявий і точно його не врятує. В часі відсутності опори будь-яка надія, що хоч трохи потрапляє у виднокіл, видається рятівною. Бо вона - єдина.
Десь у подібній ситуації опинився після карколомного зламу десятиліть 80-90 весь український, ще раз перепрошую за вживання таких гидких штампів, народ.
Прагнучи позбутись так ненависної всіма совкової матеріалістичної концепції ставлення до людей і світу, коли все визначають матеріальні блага, українські інтелігенти того часу, кинулись, як і слід було очікувати, переінакшувати мисленнєву ауру новопосталої держави. У такий спосіб думалось закласти підвалини для побудови на правильних ідеях правильної матеріальної надбудови. Проте, поки ми визначали, який колір, сонця чи неба, має бути горішнім на нашому прапорі, були й люди, яких він узагалі не обходив. Вони у цей час з допомогою борців, ватерполістів і калашникових вирішували, кому володіти Криворіжсталлю, а кому контролювати шахти і МЗК. І от коли інтелігенти, махнувши рукою на дурних і впертих комуністів, вдовольнились до пори Малим Тризубом, і захотіли перейти до матчастини великої побудови України, виявилось, що їм тут аж ніяк не раді. І що, властиво, розбудовувати вже немає чого - усе розкрали.
До лозунгу "Розбудовуй розкрадене" не додумались би навіть ті, хто взявся на початках будувати українську державу. Закруто навіть для них.
Головним же підсумком цього насправді фатального перерозподілу стало те, що, навіть маючи назагал путню ідеологічно-ідейну концепцію нової України, почати яку будь діяльність стало попросту неможливим. Ситуація невизначеності і хаосу, страху і безвідповідальності стала вигідна новим власникам країни, це була їхня природна стихія. Врешті прогнозований плин цих непрогнозованих процесів привів до того, що країною стали керувати за допомогою великого тупого предмета, а опозиція, те що прийнято у нас так називати, планомірно зливає один за одним останні схрони націдеї та нацбагатства. Бо за великим рахунком, те, що у нас називають опозицією, є частиною того, що у нас тепер називають владою.
Перебуваючи постійно у цьому стані передутоплення, який активно і послідовно підтримується обома гілками політпроцесу, люди починають до нього призвичаюватись, починають роззиратись і думати, блін, здається щось іде не так!
І саме тоді увагу привертає особлива категорія людей - люди з позицією. Це специфічний, наразі рідкісний вид, який, проте, самою своєю появою говорить про можливість іншого шляху.
Люди, які за весь час бруду і хаосу спромоглись не вляпатись у жодне помітне паскудство. Люди, які спромоглись зробити собі кар'єру і, що зовсім немислимо і дико, чесне ім'я. Хай бабця у Жмеринці під під'їздом з першої спроби не згадає де це ім'я чула, проте та ж бабця не згадає ще тисячу надзвичай достойних імен (від Грушевського і Липинського до Стуса із Руденком). Вона ж легко випалить, як по батькові нинішнього прем'єра, хто загріб собі її жек і до якого роду належить Арсеній Петрович. І мені бачиться, що те перше товариство куди почесніше.
Ще більше здивування, і водночас якусь мутну, віддалену надію, викликає те, що ці люди, виборовши собі право на позицію, на якийсь більш-менш твердий грунт, не заспокоюються і починають тим, хто пропливає повз них розповідати, агов, люди, буде уже! Давай, спиняйсь, спробуй стати, тут не так уже й глибоко, як тобі розказують. Тут тяжко, але можна стати. І ті стають. І розуміють, що можна не дати закрити український клас, що можна не дати забудувати дитячий майданчик, що можна і треба не дати окупувати жеки, що можна, чорт його забирай, організуватись і послати всіх цих бариг відомо куди. І головне - що вирішення своїх малих проблем нітрохи не менш почесне, ніж вирішення питань світоглядних: бо якщо без Юпітера з Марсом на Троєщині поки ще якось проживеш, то без нормальних цін на комуналку й нормальної школи твої діти приречені хотіти з цієї країни звалити. І ти навіть дорікнути їм не матимеш чим.
І от я собі думаю, чи вибори по мажоритарці, які зрозуміло для чого і ким були повернуті, не дадуть шанс хоч кільком нормальним зайти в Раду? Адже ж ідуть хоч по мажоритарці нормальні люди: письменники, лікарі, активісти, адвокати - не-грошові-мішки словом. Можливо, вдасться використати й у мажоритарці принцип дзюдо: бий ворога його ж силою.
