У п’яти виборчих округах Центральна виборча комісія відмовилася встановлювати результати виборів. На тій підставі, що, буцімто, на них «неможливо встановити» підсумки волевиявлення. Голоси там не тільки занадто довго рахували. Справа ще й у тому, що підведення підсумків, відбувалося в атмосфері, насиченій сльозогінним газом, розпиленим міліцейськими спецпідрозділами.

Сказати, що в українських реаліях відбулася якась надзвичайна подія, насправді язик не повертається. Подібним чином (тобто, із залученням міліцейських спец підрозділів) голоси у нас рахувалися починаючи з 1999 року, і далі кожну кампанію. Незалежно від того, була вона президентською чи парламентською. Своєрідним навчанням «у максимально наближених до реальних умовах» щодо застосування силових спецпідрозділів стали вибори мера Василькова у 2000 році. Тоді «Сокіл» наче перевіряв суспільну реакцію на те, як відреагують люди та судові інстанції на силову протидію народним депутатам, яких буквально викидали з виборчих дільниць та територіальної комісії. І хоч серед потерпілих тоді значилися такі різні політики як Наталія Вітренко та Валерій Асадчев, суті справи це не змінює. Отож до парламентських виборів 2002 року міліція, що називається, вже набила руку.  А згодом, на виборах у Мукачевому навесні 2004 року, остаточно відшліфувала механізм досягнення «потрібного» результату вибору. В усій красі цей механізм проявив себе вже восени, під час президентської виборчої кампанії.

Арсенал засобів не тільки допоміг здобути результат  у другому турі президентської кампанії, а й переповнив чашу людського терпіння. Блокування автошляхів, «кришування» каруселей, охорона «спортсменів», які вкидали пачки з бюлетенями, били неугодних спостерігачів якраз і стали тими причинами, що спонукали людей вийти на Майдан.

Відео дня

Здавалось би, вісім років тому суспільство й «органи» отримали профілактичну ін’єкцію, аби виборчі суперечки вирішувалися без втручання кийків, щитів та спецзасобів. Є ж цивілізована форма вирішення проблеми «розбіжностей у протоколах» (зокрема, суди). Проте влада, яка родом з тих часів, що були до 2004 року, і принципово не визнає власних помилок, знову вирішила погратися м’язами «озброєного загону народу».

Що відзначили у своїх звітах міжнародні спостерігачі навіть у той день, коли оцінки були досить схвальними і зводилися до визнання «вцілому стандартних виборів»? А відзначили вони передусім повернення «каруселей», а також той факт, що міліція надто вже мляво реагувала на сигнали спостерігачів про такі порушення. У ширшому плані ще до дня голосування правоохоронці, як відзначили міжнародні спостерігачі, майже не реагували на сигнали про ті чи інші порушення виборчого законодавства. Більше того, були помічені у сприянні розміщення реклами провладних партій, і фактично не реагували на пошкодження білбордів опозиційних сил. І досі не відомо про те, щоб якимсь конкретним результатом закінчилося міліцейське розслідування про поширення незаконної агітаційної продукції, підкуп виборців продовольчими пайками, протидію організації зустрічей з  кандидатами від опозиційних сил.

Отож, чи варто такому дивуватися?

Варто, адже три виборчих кампанії — парламентські 2006-го, 2007-го та президентська 2009-2010 років відбулася в кардинально інших умовах. Що надзвичайно важливо, законодавство, яке регламентувало дії правоохоронців, весь цей час залишалося незмінним.

Давайте пригадаємо 2006 рік. Тоді теж пристрасті вирували, у командному заліку перемогли «регіонали», але про міліцію на тих виборах нічого чути не було. Окрім того, що бюлетені перебували під охороною, риску під виборами підвели без участі міліції та її спец підрозділів, а згодом не було скарг на те, що зникла пачка бюлетенів, або ж їх, під охороною міліції, пошкодили невстановлені особи.

Під час позачергової кампанії 2007-го року ексцесів за участю міліції також не спостерігалося. А перед другим туром президентських виборів 2010 року, Юрій Луценко, на той час міністр внутрішніх справ, в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» знову заявив: «Спокійні вибори будуть моєю перемогою незалежно від того, хто переможе». А далі додав: «Вибори відбудуться без участі міліції, отож навіть незначний виграш будь-кого за кандидатів з відривом у 3-5 відсотків буде сприйнятий і суспільством, і закордонними спостерігачами. Обидва потенційні майдани, під котрі вже застовпили центральні площі Києва, будуть мирними. Один виявиться привітальним, інший — втішливим».

Перегляньте підшивку, сказано це було за тиждень до дня голосування, а ці передбачення виявилися вірними. Навіть Віктор Янукович не мав до міліції жодних претензій, а країна фактично безпроблемно сприйняла результат виборів.

Окрім іншого, у переддень тих виборів дільничні інспектори  міліції провели профілактичні розмови з членами дільничних комісій. Офіцери вищого рангу в обов’язковому порядку відвідали засідання окружкомів, аби попередити їх членів про недопустимість фальсифікацій та нагадали про терміни покарання за такі злочини. Можна посміхатися, але це спрацювало.

Щоправда, згодом Юрія Луценка запроторили за грати. А новий міністр, дуже на те схоже, вирішив виправити помилку свого «папєрєдніка».

Що з цього вийшло? Та те, що у Первомайську мати відмовилася від свого сина міліціонера, котрий побив людей. Утім, сімейна драма не є головною й визначальною. Саме втручання міліції, пошкодження пакунків з виборчою документацією, які перебували під її охороною, захоплення печаток виборчих комісій, вилучення протоколів у кінцевому підсумку призвело до того, що понад мільйон виборців ще раз мусять прийти на виборчі дільниці чи то у 5, чи то вже у 7 округах. Та й це не головне. «Окроплення» людей спецзасобами, кийки на людських спинах, вибиті вікна й двері в приміщеннях комісій – ось віхи застосування силового сценарію, який призвів до  суспільної напруги і сумнівами суспільства у демократичності й прозорості виборчого процесу.

Отож так і не зрозуміло, чим саме вихвалявся Віталій Захарченко, коли звітував Президентові на координаційній нараді з питань боротьби із злочинністю про успішно проведені вибори.

А ми всі мали нагоду відчути, як кажуть, різницю.