Найближчим часом Євросоюз оголосить про своє рішення щодо продовження дії своїх економічних санкцій проти Росії. Вперше він запровадив їх в березні 2014 року після російської анексії Криму.
Через кілька місяців вони були розширені, тому що Москва дестабілізувала схід України, а малайзійський рейс MH17 був збитий російською ракетою із території, захопленої проросійськими силами на Донбасі. Санкції підтвердили, що відносини між ЄС і Росією стали найгіршими з часів Холодної війни. Але так було не завжди. Зазвичай Росія вважала себе частиною Європи. Ще на зламі тисячоліть вона прагнула більш тісної інтеграції з ЄС, перш ніж Кремль поступово відвернувся від Заходу. Тепер він вважає союз суперником в новій Холодній війні.
Про це на сторінках Washington Post пише директор центру досліджень Росії і Євразії в аналітичному центрі Henry Jackson Society Ендрю Фоксолл, зауважуючи, що ця зміна відбулася в три етапи.
Перший з них стався в період з 2000 до 2005 року. Перший президент пост-радянської Росії Борис Єльцин, як і більшість російських еліт, прагнув інтеграції з ЄС. Коли Володимир Путін замінив його на посаді, то теж дотримувався таких поглядів. Ухвалена в 2000 році «Концепція зовнішньої політики» Росії наголошувала на «ключовій важливості» союзу для Москви, називаючи його «одним з головних політичних і економічних партнерів». В ті часи Кремль вважав США і НАТО головними загрозами для російських національних інтересів і головної зовнішньополітичної мети – стати «великою силою» знову. Але Євросоюз, навпаки, вважався прийнятним обличчям Заходу.
В 2003 році після вторгнення в Ірак на чолі США Путін почав говорити про необхідність перетворення Росії на «сильну» державу, щоб вона могла процвітати в світі після Холодної війни. Москва почала наголошувати на своєму праві добиватися того, щоб її сусіди у зовнішній політиці дослухалися до Росії, а не до ЄС. Коли в 2004 році союз розширився на схід, включивши країни Балтії і низку країн колишнього Варшавського договору, Кремль звинуватив Брюссель в проведенні «нових ліній поділу» в Європі. Після цього Росія почала ставитися до ЄС як до експансіоністської сили, яка переслідує свої суверенні і зовнішньополітичні цілі. Кремль вирішив, що європейська організація якось причетна до «кольорових революцій» в Грузії, Україні і Киргизстані, адже всі ці країни переорієнтували свої зовнішньополітичні прагнення на ЄС замість Росії.
Другий етап відбувся в 2006-2011 роках. З середини другого президентського терміну Володимира Путіна Кремль почав зараховувати ЄС, США і НАТО до однієї групи. З російської точки зору, всі вони хотіли підірвати російський суверенітет, сповідуючи політичні підходи, норми і цінності, які суперечили російським. Водночас Путін постійно говорив про несправедливість системи, яка була створена після Холодної війни. Це чітко прозвучало в його промові на Мюнхенській конференції з безпеки в 2007 році, в якій російський президент виступив проти «однополярного» міжнародного порядку. Він наголошував, що США «переступили межі в усіх сферах – економічній, політичній і гуманітарній – і нав’язують свою волю іншим країнам». Тому, як зазначив Путін, Росія буде «проводити незалежну зовнішню політику».
В 2008 році «Концепція зовнішньої політики» стала відображенням цих змін. Статус ЄС у документі був понижений до «одного з головних торговельно-економічних і зовнішньополітичних партнерів» Росії.
Перехід від Європи до Євразії дуже швидко став відчутним. Після російського вторгнення в Грузію ЄС зупинив переговори про підписання з Москвою угоди «Про партнерство і співпрацю». Потім в травні 2009 року Брюссель запустив програму Східного партнерства для шести пострадянських країн з метою посилити економічні і політичні зв’язки зі Східною Європою і Південним Кавказом. Тогочасний президент Росії Дмитро Медведєв заявив, що країни «з антиросійськими підходами», зокрема в Балтії, намагаються налаштувати ЄС проти Росії.
В 2010 році Росія, Білорусь і Казахстан створили так званий Євразійський митний союз, який став заміною ЄС в ролі головного інтеграційного проекту для Москви. Ця організація стала спробою Москви зібрати пострадянські країни під своїм впливом, щоб зміцнити свою владу як регіональної і глобальної сили.
Читайте такожПутін заявив, що Захід «стримує» Росію, позаяк бачить у ній загрозу і конкурента
І нарешті третій етап стався в 2012-2018 роках, коли Путін повернувся в крісло президента на тлі протестів. У Кремлі звинуватили у незгоді росіян Захід, зокрема ЄС, який нібито намагався влаштувати повалення російського режиму. «У відповідь» Путін почав виставляти Росію в ролі захисника «консервативних» цінностей. Він критикував ЄС за спробу просувати свої цінності в якості універсальних, а також у нав’язуванні їх Росії. Українську «Революцію гідності» він теж приписав Заходу. А потім після анексії Криму почав ще більш зухвалу і войовничу риторику на адресу ЄС. Кремль почав наполягати, що заради захисту російського суверенітету він має право вторгатися в сусідні країни.
Автор зауважує, що відносини між ЄС і Росією ще більше погіршилися за останні два роки, зокрема після спроби отруїти екс-шпигуна Сергія Скрипаля у Великій Британії і чергового переобрання Путіна президентом. Однак, процес деградації відносин в цілому тривав аж 18 років, за які Росія пройшла шлях від бажання торговельної співпраці з ЄС до неминучої конфронтації з ним.
