этот материал доступен на русском

The Economist: Демократії в Україні й інших країнах регіону потрібна підтримка, а не упереджені стереотипи

13:09, 14 серпня 2019
Світ
327 0
Цьогорічне літо показало, що Східна Європа — це не лише Путін, Ердоган і Орбан / УНІАН

Європа готується святкувати 30 років з дня падіння комунізму. 19 серпня канцлер Німеччини Ангела Меркель поїде в Шопрон. Разом з авторитарним прем’єр-міністром Угорщини Віктором Орбаном вона буде вшановувати річницю мирного протесту на угорсько-австрійському кордоні, який допоміг відбити перший шматок від Залізної завіси.

Але подія буде гротескною. Німецькому канцлеру доведеться святкувати відродження демократії поруч з лідером, який систематично демонтує демократичні інститути у своїй країні, — пише The Economist. І це безумовно підніме цілу завісу коментарів про провал обіцянок 1989 року. Варто очікувати сумних розмов про поділ Європи на схід і захід, а також зловтішань над прогнозами про «кінець історії».

Читайте такожAmerican Interest: Захід повинен допомогти Україні, щоб врятувати Росію

Картинка з Шопрона не буде, однак, справедливо описувати Східну і Центральну Європу. Демократія і ліберальні цінності, безсумнівно, страждають від атак в регіоні. The Economist Intelligence Unit з 2006 року фіксує тут темпи скорочення демократії, яких немає в жодній частині світу. Однак, було і кілька проблисків надії за останні кілька місяців.

Прелюдією до цього «східноєвропейського літа» стала перемога Зузани Чапутової на виборах президента Словаччини. До того вона була ліберальною активісткою й боролася з корупцією. Вона відстоювала незалежність судів у своїй країні й публічно засуджувала поведінку Орбана в сусідній Угорщині. У квітні президентські вибори в Північній Македонії закінчилися перемогою соціал-демократів і поразкою націоналістів. Це дало змогу країні нарешті вирішити стару суперечку з Грецією про назву балканської країни й розчистити шлях до членства в Євросоюзі. А в травні в Литві й Латвії на президентських виборах перемогли помірковані проєвропейські кандидати.

Далі у квітні вибори мера Стамбулу привели до влади в найбільшому місті Туреччини політичного опонента Раджепа Таїпа Ердогана. Це сталося свідченням того, що хватка автократичного турецького президента слабне. У Чехії пройшли найбільші протести з часів падіння комунізму. Близько 250 тисяч людей вийшли на вулиці Праги після того, як прем’єр-міністра країни Андрея Бабіша звинуватили у шахрайстві. Також він зробив міністром юстиції свого друга.

Читайте такожAmerican Interest: Корупція – це новий комунізм

Протести також пройшли в Молдові, де «антиолігархічна» коаліція повалила режим Володимира Плахотнюка. В Грузії люди на вулицях виступили проти російської окупації частини країни. В липні румуни й болгари теж влаштувати акції протесту: перші – проти поліцейської некомпетентності, а другі – проти кумівства у судовій системі. В Україні парламентські вибори закінчилися формуванням першої однопартійної більшості з часів повалення комунізму. Президентом став колишній актор Володимир Зеленський, який пообіцяв приборкати корупцію й наблизити країну до Заходу.

Тепер в центрі сцени Москва. 27 липня близько 20 тисяч людей вийшли на вулиці. Й це найбільша така акція з 2012 року. Рейтинг Володимира Путіна падає разом зі скороченням реальних зарплат. Спалах патріотизму, який спостерігався після російської окупації Криму, згас.  А москвичі наближаються до виборів, у яких всім небажаним для влади кандидатам заборонено балотуватися. Ще один протест третього серпня теж зібрав тисячі людей на вулицях, попри масові побиття й ув’язнення.

Читайте такожSüddeutsche Zeitung: Росіяни більше не хочуть вірити у незамінність режиму Путіна

Насправді всі ці події не нові для періоду після 1989 року. Натхненні протести й результати виборів стосуються здебільшого місцевих проблем. Хоча у них є й спільні фактори: проєвропейський ухил і велика кількість молодих учасників. У Польщі вибори 13 жовтня, швидше за все, стануть тріумфом правлячих популістів. Орбан нікуди не подінеться. Бабіш досі користується високою підтримкою, про що свідчать опитування. Тим часом, в Україні не відомо, чи зможе Зеленський покінчити з олігархічним минулим країни. В Росії й Туреччині зміни, швидше за все, відбудуться лише в межах правлячих партій.

Але цьогорічне літо також доводить, що західноєвропейські кліше про Східну Європу помилкові. Держави, які постраждали від комунізму, не такі вже й нездатні породжувати сильне громадянське суспільство. Слов’яни й тюрки не мають так званої внутрішньої «азіатської» прихильності до авторитарних режимів. Ніщо не вічне. Історія ніколи не закінчувалася.

Читайте такожThe American Interest: Миру у світі більше немає

Східноєвропейські ліберальні марші й виборці заслуговують більшої підтримки від західної частини континенту. В той час, як у Москві на вулицях б’ють людей, а Україна й Грузія відчайдушно борються за незалежність, Німеччина захищає непотрібний російський газопровід «Північний потік-2», пов’язаний з геополітичними й фінансовими інтересами Кремля. Тим часом, Ангела Меркель й Еммануель Макрон нищать надії Північної Македонії на приєднання до ЄС. Союз витрачає надто велику частину свого бюджету на неправильні пріоритети, такі як субсидії фермерам. При цьому він не достатньо підтримує незалежні ЗМІ й громадські організації.

Достойні голоси в Чехії, Румунії й Туреччині не отримують достатньої уваги від західноєвропейських політиків і журналістів. І це потрібно змінити. Твердження, що Східна Європа – це Орбани, Ердогани й Путіни, надзвичайно несправедливе. Цьогорічне літо довело, що Східна Європа насправді наповнена демократами й лібералами, які готові відсунути власні інтереси заради більшої справи. Якщо ЄС досі хоч щось відстоює й дійсно цінує свої обіцянки 1989 року, він підтримає їх.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
IноЗМI
телеграм-канал перекладів зарубіжної преси
Читати в Telegram