Місцеві конфлікти завжди віддзеркалюють глобальні тенденції. Те, як вони спалахують, розгортаються й вирішуються, відображає зміни у відносинах так званих "великих держав", інтенсивності їхнього змагання, а також широти амбіцій регіональних акторів.
Вони відображають проблеми, якими міжнародна система переймається й до яких вона байдужа. Сьогодні ці війни розповідають історію глобальної системи, яка застрягла в ранніх брижах радикальних змін. А також про регіональних лідерів, осмілілих і водночас наляканих можливостями, які несуть зміни, - пише Foreign Policy. Лише час покаже, скільки ще буде тривати трансакційна односторонність США, їхня зневага до традиційних союзників й відданість тим, хто зазвичай був ворогом, а також як багато буде зруйновано президенством Дональда Трампа.
Читайте такожForbes: Україну перетворили з союзника США на цапа відбувайла
Але навряд чи вдасться заперечити, що щось вже відбувається. Розуміння й баланс сил, на які глобальний порядок раніше спирався, попри свою недовершеність, нечесність й проблематичність, більше не працюють. Вашингтон бажає зберегти вигоди від свого лідерства, але не хоче брати на себе тягар, пов'язаний з ним. В результаті він винен у смертному гріху всіх великих держав: у допущенні зростання розриву між цілями й засобами. Сьогодні ні друзі, ні вороги не знають напевне, яку позицію займає Америка.
Ролі інших великих сил теж змінюються. Китай демонструє терпіння, притаманне країні, впевненій у своєму великому впливі, який, однак, він не поспішає повністю продемонструвати. Він обирає свої битви, зосереджується на пріоритетах, які сам визначив. Серед них внутрішній контроль й придушення потенційних незгодних (придушення протестів у Гонконзі чи масове ув'язнення мусульман в Сіцзян-Уйгурському автономному районі), Південне й Східне Китайські моря, посилення технологічного запеклого суперництва зі США. В інших місцях його гра більш довгострокова.
Читайте такожКитай та Туреччина: названо країни, у яких за рік ув'язнили найбільше журналістів
Росія, у свою чергу, демонструє нетерплячість країни, яка завдячує своєю силою цим нетиповим умовам і бажає скористатися ними, поки ще є час. Зовнішня політика Москви опортуністична, покликана перетворити кризи у вигоду для неї. Втім, можливо, сьогодні це та стратегія, яка їй потрібна. Виставляючи себе більш справжнім й надійним партнером, ніж західні сили, Росія дає опору деяким союзникам прямою військовою підтримкою, відправляючи найманців у Лівію й країни, розташовані південніше від Сахари, щоб подати сигнал про зростання свого впливу.
Для всіх цих сил запобігання спалаху конфліктів чи їхнє вирішення несе мізерну цінність. Вони оцінюють кризи з точки зору того, як вони можуть просунути чи нашкодити їхнім інтересам, а також як вони можуть посилити чи підірвати суперників. Європа може бути противагою. Але якраз в момент, коли їй потрібно вступити в гру, вона переживає внутрішню турбулентність, незгоду серед своїх лідерів й особливо зайнята проблемами тероризму й міграції, які часто спотворюють політику.
Наслідки цих геополітичних тенденцій можуть бути смертельними. Перебільшена віра в зовнішню допомогу може викривити розрахунки місцевих акторів, штовхаючи їх до безкомпромісних позицій й заохочуючи їх не враховувати загрози, до яких, як їм здається, у них імунітет. У Лівії криза ризикує пустити небезпечні метастази через втручання Росії на боці повсталого генерала, який йде маршем на столицю. США посилають нечіткі сигнали, Туреччина погрожує прийти на порятунок уряду в Тріполі, а Європа, яка розташована в двох кроках, демонструє неспроможність через внутрішні розколи. У Венесуелі впертість уряду, розпалена вірою в те, що Росія й Китай пом'якшать його економічне падіння, вступає в сутичку з відсутністю у таборі опозицію реалізму. Останнє посилене припущеннями, що США повалять режим президента Ніколаса Мадуро.
Сирія не потрапила у список конфліктів на 2020 рік. Але вона стала мікрокосмом для всіх названих тенденцій. Там США поєднали пихатість гегемона з позою стороннього спостерігача. Місцевих акторів (таких як курди), які були заохочені надмірними обіцянками Америки, врешті чекало розчарування. А інші в районі (зокрема Туреччина) вирішили отримати вигоду від хаосу.
Втім, погані новини все ж можуть містити дрібку хорошого. Чим більше лідери розуміють межі союзної підтримки, тим більше до них доходить реальність. Саудівська Аравія, яка була від початку заохочена, здавалося б, відкритим чеком від адміністрації Трампа, грала м'язами в регіоні до низки зухвалих іранських атак, на які США ніяк не відреагували. Це вказало королівству на масштаби його уразливості, змусивши шукати рішення в Ємені й, можливо, піти на деескалацію з Іраном.
Для багатьох американців Україна асоціюється з сумною історією про схиляння до обміну "послуги за послугу" й імпічмент. Але для нового президента країни Володимира Зеленського, який опинився в центрі цього шторму, пріоритет - це завершення конфлікту на українському сході. Схоже, він розуміє необхідність для Києва шукати компроміс на шляху до цієї мети.
Інші теж схожим чином можуть змінити свої погляди. Уряд Афганістану й інші налаштовані проти "Талібану" сили розуміють, що США не будуть поряд вічно. Іран й сирійський режим бачать, що нове самохвальство Росії на Близькому Сході не захищає їх від атак Ізраїлю. Всі ці актори можуть і не бути повністю самі по собі. Але оскільки підтримка їхніх союзників має межі, їм доведеться спуститися на землю. В цьому суть реалізму.
Існує ще одна тенденція, яка вимагає уваги: це феномен масових протестів по всьому світу. Це невдоволення ситуацією з рівністю в можливостях, яке охоплює країни під керівництвом лівих і правих, з демократіями й автократіями, багатих і бідних, від Латинської Америки до Азії й Африки. Особливо вражають ті протести, які відбуваються на Близькому Сході. Тому що оглядачі вважали, що розбиті ілюзії й страшне кровопролиття в часи повстань у 2011 році унеможливлять повторення чогось подібного. Демонстранти винесли урок, готуються до тривалої боротьби і, що головне, уникають насильства, яке грає на руку їхнім суперникам.
Політичні й військові еліти теж чогось навчилися за цей час, звісно. В Судані, де сталася одна з найкращих історій минулого року, демонстранти повалили режим давнього автократа Омара аль-Башира й дали поштовх змінам, які можуть привести до більш демократичного й мирного порядку. В Алжирі, тим часом, лідери лише обмінялися кріслами. Однак, у майже всіх місцях збочене відчуття економічної несправедливості, яке виводить людей на вулиці, зберігається. Якщо уряди: старі чи нові, не зможуть вирішити цю проблему, тоді світу варто готуватися до того, що в 2020 році ще більше міст будуть у вогні.
Читайте такожDer Spiegel: Путін все більше відриває Крим від України
Видання радить наступного року пильно стежити за 10 конфліктами, серед яких і війна, яка триває на Сході України. Крім неї в список потрапили конфлікти в Афганістані, Ємені, Ефіопії, Буркіна-Фасо, Лівії, загострення у відносинах між США, Іраном, Ізраїлем і країнами Перської затоки, між США і КНДР, а також конфлікт в Кашмірі й Венесуелі.
Foreign Policy пише, що в Україні багато чого може піти не так. Плани про перемир'я й розведення сил можуть розвалитися й поступитися місцем ескалації боїв. Навіть якщо ці плани вдасться виконати, президенту Володимиру Зеленському буде потрібно, щоб Москва пішла на компроміс. Інакше у миру не буде жодних шансів. Наразі хоч Москва більш схильна вести справи з Зеленським, ніж з його попередником, її ключові позиції лишаються без змін. Росія заперечує свою участь у війні, яку вона ініціювала, фінансувала й боях якої брала участь. Вона досі наполягає, що Київ повинен вести переговори з її маріонетками на Донбасі.
Мир принесе очевидну вигоду як Україні, так і Росії. Наприклад, санкції проти Москви можуть бути ослаблені. Крім того, російська сторона може позбутися тягаря військової й фінансової підтримки сил на українській території. Від західних союзників Зеленському потрібна вся можлива підтримка.
