20 січня 2025 року відбулося сходження на "трон" 47-го президента США на другий термін. Він отримав максимальну повноту влади, адже контролює одразу обидві палати Конгресу і назвав себе "королем".
Підсумки року його правління варто почати з перемовної стратегії Трампа, яку вже "розшифрували" – залякування/шантаж, потім відступ, а згодом – угода, де США отримують щось в обмін на те, що просто нічого не зроблять. Рекет світового рівня. А ще потім йде якась маніпуляція, яка дає можливість вийти з попередніх домовленостей та запускає цикл перемовин знов, але вже з інших позицій та з ще більшими вимогами до "партнера".
До речі, концепція ТАСО (Тrump always chickens out, з англ.: "Трамп завжди дає задню") щодо тих, хто не здався під першим тиском, на цьому тлі виглядає цілком логічною. Адже всі ці залякування - це лише прелюдія перед реальними перемовинами, якщо ви одразу не "посипалися". І тут, як не дивно, прикладом може бути Данія та конфлікт довкола Гренландії.
Гренландія, географічно, є продовженням американського континенту, на який претендує США за доктриною Монро. Тому приблизно кожні 50 років американці "купують" Гренландію. Поки що – не надто вдало.
Проте американці ніколи не йдуть з пустими руками.
Так, у 1917 році Гренландія знов не продалася. Але американці тоді купили у Данії Віргінські острови, які з того часу називаються Американські Віргінські острови. Вони не є штатом, але мають статус "заморської території" - типу "володіння за межами країни". Що дуже зручно, якщо вам потрібно облаштувати підконтрольний офшор або "ручну" країну прапору для судноплавства.
Після Другої світової війни знов був "момент продажу" Гренландії. Але немає сенсу платити за те, що ти вже контролюєш, і тому угода не сталася. То що ж ще потрібно Трампу? А потрібна йому "велич". Потрібна сторінка у підручнику історії. Але на форумі у Давосі він знов зробив фірмове ТАСО – заявив, що військову силу не застосує, а угода по Гренландії "вже близько".
Пишуть, що США отримають не всю Гренландію, а лише землю під військовими базами США. Такий компроміс запропонував Рютте. Це так званий "кіпрський сценарій", звідки британці пішли після визнання острова незалежним, але територію під базами вирішили залишити собі як заморські володіння. І зараз починається новий етап торгів – а де ж, власне, американські бази на тій Гренландії закінчуються?
Загалом, заяви про цю угоду Трамп робив відверто миролюбно, що дуже контрастувало з попередніми. Чому Трамп зробив ТАСО? Бо у вівторок стало відомо, що данський пенсійний фонд AkademikerPension продає американські облігації на 100 млн доларів.
Данські пенсіонери виявилися більш рішучими, ніж вся та "коаліція неохочих", яка відправляла купку солдатів для демонстрації солідарності Європи, але втекла, щойно Трамп пригрозив митами.
Якщо Європа, яка тримає близько третини величезного американського боргу, продасть раптово всі боргові папери США, то американці просто не зможуть їх викупити одночасно. І настане дефолт. Прямо під вибори. Тому знов ТАСО. Минулого року Трамп під час "митних війн" несамовито тиснув на японців. Аж доки вони не вчинили так само з цінними паперами, чим намацали "Ахіллесову п’яту" Трампа.
Приклад Гренландії є просто хрестоматійним для сучасних часів розвиненого трампізму. Бо він показує підходи США до "угод", які Трамп проводить у ритмі вальсу на "раз-два-три" ("погроза – відступ – реальні перемовини"), показує слабкість Європи як об’єднання, але й рішучість окремих країн на національному рівні.
Саме рішучих Трамп визнає як, хоч і не рівних, але все ж партнерів. Тому ж він так зневажає Європу, яка нездатна до рішучих дій, маючи для цього всі ресурси. Тому він так обожнює диктаторів та автократів. Бо вони "сильні" й рішучі. Хоча й воює з ними подекуди.
Найбільш красномовно підходи Трампа описав у Давосі губернатор Каліфорнії Ньюсом, який порівняв його з "тиранозавром рексом", під час зустрічі з яким ти "або паруєшся, або він тебе зжере". Загалом, демократ Ньюсом дуже хейтив європейців у Давосі за їхню слабкість та пасивну "співучасть" у експансії Трампа. Досить потужна заявка на лідерство у демпартії, яка теж веде свою передвиборчу кампанію.
Ці підходи ми відчули на собі. Для нас почалося все зі спроби "помирити" Україну з РФ – за рахунок поступок виключно з української сторони.
Але не пішла ця справа через те, що президент Зеленський посмів сказати "ні" (що спричинило справжню істерику Венса у Овальному кабінеті), а також Путін захотів значно більше, ніж міг дати Трамп.
Щоб нас примусити, Трамп "обрізав" нам навесні все, що тільки міг – військову допомогу, розвідку, навіть продаж озброєнь. Не спрацювало – Україна не "посипалася", бо на наш бік стали європейці, які хоч і не надто рішучі, але добре розуміють, чим їм загрожує перемога Кремля, і тому завжди готові підставити нас під гнів конкурента (хоч РФ, хоч США – аби не самим жар загрібати). Втім, щиро дякуємо й за таку підтримку. Адже всі ми в одному човні.
Була ще угода про надра, яка теж починалася з "нахрапу", але завершилася тим самим – Україна витримала перший тиск, після чого почалися реальні перемовини й підсумкова угода вийшла більш-менш цивілізованою. А не кабальною.
І тепер вже сам Трамп, зробивши ТАСО, вимушений "пекти пряники" й для нас, а не лише для Кремля, щоб заохотити нас віддати Путіну Донбас та піти на інші поступки. Звідти розмови про "зону вільної торгівлі" зі США для України, про "гарантії безпеки на рівні 5 статті" (яке вже не діє), про "вступ у ЄС вже 2027 року" (що взагалі поза компетенцією США) тощо.
Але це все "скляні буси" в обмін на реальні наші втрати. Бо ніякі гарантії "під чесне слово" Трампа або зони вільної торгівлі (після його ігнорування всіх вже підписаних ЗВТ з іншими країнами) не можуть бути нам цікавими, з огляду на ціну, яку від нас вимагають. Але вектор вірний. І чим ближчими будуть вибори у США, тим більш поступливим буде "король". Бо американський виборець виступає за більшу підтримку саме України, а не Кремля, а думка електорату - це єдине, з чим рахується Трамп.
"Рік Трампа", що минув, став також показовим для росіян, які кинули всі сили, щоб той переміг на виборах-2024 та віддав їм ту омріяну перемогу над Україною, яку вони не здатні отримати на полі бою. Так, щодо України американський лідер дійсно готовий йти на будь-які поступки (чуже йому віддавати не шкода), але щодо всього іншого Трамп виявився для РФ не таким зручним. Бо той зупиняється лише там, де його зупинять – а Кремль на це вже не здатен.
Головними цілями Трампа є дешева нафта під вибори (бо ціна галону бензину є головним еквівалентом успіху влади для пересічного американця) та зона впливу на "широку західну півкулю", яку той трактує від Тайваню до Гренландії. Плюс свої зони впливу для тих партнерів, які готові Трампа підтримувати. А донором цих "зон впливу" стає переважно слабкий Кремль.
Доки "король" Трамп водить перед носом старого ішака Путіна "морквиною" у вигляді Донбасу, американці, разом з молодшими партнерами по майбутній "Раді миру", забирають одну зону впливу росіян за іншою.
Безпорадність Кремля дійсно вражає. Все що вони можуть робити, це посилено бомбити українську енергетику та поставки олії, щоб демонструвати болотяним людожерам хоч якусь наочну "гойду". Але паралельно втрачають Кавказ, Центральну Азію, Латинську Америку, на черзі – Куба, потім – Африка.
Путін вже не зміг врятувати Асада у Сирії (хоча ці процеси почалися ще до Трампа, саме президент США дозволив поділити цю країну на зони впливу між Туреччиною та Ізраїлем, витісняючи звідти росіян та іранців), він відверто "злив" Мадуро у Венесуелі (через що вже почалися "терки" росіян з китайцями, адже старшому товаришу Сі Путін обіцяв зовсім інше), не допоміг Путін й іранському режиму. І це, певно, лише початок, адже 2026-й - це рік, куди РФ входить з майже пустим гаманцем.
До речі щодо зон впливу. Сирія наочно показала, як Трамп "зливає" своїх проксі - курдів новій протурецькій сирійській владі, щоб Туреччина увійшла у регіональні та глобальні проєкти США. Паралельно ж підтримує створення своїх проксі для Ізраїлю у тій же Сирії, а також у Сомалі (прямо навпроти Ємену).
Як і курдів, Трамп "злив" венесуельску опозицію та іранський протест, який аятоли втопили у крові і розпочали цілий парад публічних страт. Пообіцявши, що "підтримка вже йде", Трамп не зробив нічого, сподіваючись на угоду з іранським керівництвом за "венесуельским сценарієм" (це коли головний диктатор "зникає", а його місце займає американська маріонетка). Зараз це дає вигоди США, але у майбутньому робить ставку будь-яких протестувальників на Вашингтон майже самогубною (тому навряд чи буде багато охочих підтримувати Штати).
Схожі натяки на зміну влади американський лідер робив ще цілій низці країн – від Куби до ПАР. А також до країн ЄС – щоб ті розвалили ЄС та утворили щось нове, підконтрольне Вашингтону (це навіть зафіксовано у зовнішній доктрині США).
Все це є новим етапом для світу, який утворив Дональд Трамп, і квінтесенцією якого є "кишеньковий ООН" у вигляді "Ради миру".
І хоча ця ініціатива нібито про мир, але насправді – про розподіл зон впливу, що неможливо без війн. Про світ, де будуть "сильні" (ті, що готові заплатити Трампу по мільярду), "слабкі" (ті, що матимуть тимчасове членство на 3 роки), та, власне, їхні "зони впливу" - ті, хто взагалі права голосу не матимуть.
До речі, посада голови Ради буде за Трампом пожиттєво, як пишуть ЗМІ, і вона не прив’язана до його статусу президента США. Навіть в разі імпічменту Трамп планує залишитися лідером цього "ООН для сильних". Так, він вже готує "запасний аеродром", щоб "царювати" пожиттєво.
Показовим є список учасників, які вже зголосилися (а це передусім Азія – вже жартують, що це буде "СНД+", що знов вказує на втрату впливу РФ) та які відмовилися (а це переважно країни ЄС та прозахідні країни Британської Співдружності). Запросили туди й саму РФ, але Путін запропонував під це розблокувати мільярд російських доларів у США – знов хитрує (бо це буде прецедент розморожування активів на Заході).
Україну запросили теж, але, з огляду на те, що "Рада миру" це альтернатива ООН та цілеспрямований удар по ЄС, то це для нас незручна розтяжка. Особливо, на тлі того, що ЄС не пропонує ніякої дієвої альтернативи, що й призвело до різкої критики Зеленського на Давосі. Бо щоб ми та інший демократичний світ підтримали ЄС проти Трампа, сам ЄС повинен хоч щось запропонувати.
Прем’єр Канади теж на це натякав у своєму вкрай резонансову виступі, говорячи про "нову епоху". Але знов без конкретних пропозицій. Навіть сама Урсула фон дер Ляєн на це натякала, але теж не пропонувала ніяких конкретних дій. Всі у Європі та демократичному таборі розуміють, що зміни назріли. Але їм бракує волі на будь-які різкі рухи.
Все, що вони можуть, це, у протидію Трампу, посилювати свою співпрацю з його "зоною впливу" (через голову Трампа) та Китаєм. Та ж Канада та ЄС майже одночасно досягли нових торгових угод з країнами Латинської Америки, йдуть перемовини з пострадянськими країнами Центральної Азії та Близького Сходу, та, головне, відновлюють контакт з Китаєм.
Очевидно, що якщо Трамп налагоджує відносини з ворогом ЄС - Росією, то у ЄС просто немає альтернативи, крім як посилювати контакти з КНР, МЕРКОСУР, ПАР та іншими "противниками" американської доктрини переділу світу. Але це все одно не надто потужно, адже Трампа інші країни бояться значно більше, ніж пасивного ЄС,
Показово, що через це проблеми отримує не Трамп, а Україна. Протестуючи проти ЗСТ з Латинською Америкою, "польські фермери" вчергове вирішили… заблокувати кордон з Україною. Нас обрали не через топографічний кретинізм (де ми, а де Латинська Америка), а саме тому, що Україна є болючим місцем для Єврокомісії.
Світ дійсно вступив у нову епоху змін, а ми стали на їх вістрі.
З усім негативом, але й з перевагами – адже найкраще готові, ніж будь-хто у шаленому новому світі, де діє право сильного, головний актив - це армія, а зброя є "новою нафтою".
У "попередньому" світі ми були "зайвими". Але тепер маємо змогу та всі аргументи, щоб заявити про себе на повну. Звісно, якщо не впадемо на цьому шляху, адже світ визнає лише тих, хто встояв і довів своє лідерство. Головне для нас – тримати стрій та робити свою "роботу над помилками", щоб посилити власні "акції" та вплив.
Для нас та Європи новий "рік Трампа" - це не лише час ризиків, але й час нових можливостей. Але щоб їх отримати, ми повинні попрацювати над собою. І потім разом стати новим глобальним центром сили, з яким навіть "Рада миру" змушена буде рахуватися. Каталізатором процесів стане 2026 рік, коли починається найцікавіше.
Андрій Попов
