Президент Росії Володимир Путін, схоже, цього тижня здобув велику перемогу в Нагірному Карабасі, яка може змінити геополітичний баланс на всьому пострадянському просторі на його користь.
Домовившись про вигідні для Кремля умови миру між Азербайджаном і Вірменією, Путін досяг успіху в значному розширенні російської військової присутності в стратегічно важливому регіоні Південного Кавказу. Важливіше те, що він зробив це без будь-якого опору з боку Заходу. Про це пише старший науковий співробітник Atlantic Council Андерс Аслунд. Цей безперешкодний наступ повинен стати тривожним дзвінком для інших пострадянських країн, таких як Україна, Білорусь і Молдова.
"Великий урок вірмено-азербайджанського перемир'я в тому, що військова сила все вирішує. За лічені тижні груба сила досягла того, що не дали десятиліття дипломатії. Єдиними релевантними міжнародними гравцями в Південному Кавказі стали Росія й Туреччина. США самі відійшли в сторону. А Євросоюз - паперовий тигр без війська", - пише Аслунд.
Читайте такожNational Interest: Війна в Нагірному Карабасі ще не скінчиласяВійна між Вірменією й Азербайджаном була одним з чотирьох так званих "заморожених" конфліктів, які з'явилися після падіння СРСР. Йосип Сталін заклав основу цього протистояння багато десятиліть тому, коли включив населену етнічними вірменами автономію Нагірного Карабаху в склад Азербайджану. Метою було заохотити конфронтацію між вірменами й азербайджанцями, щоб їх було легше контролювати.
Етнічна напруга спалахнула в 1988 році. Вона, зрештою, переросла в повномасштабну війну між двома незалежними державами на руїнах радянської імперії. Бої були зупинені першим перемир'ям в 1994 році, коли вірменські війська взяли під контроль не лише сам Нагірний Карабах, а й 7 інших регіонів Азербайджану поруч з ним. Приблизно мільйон азербайджанців були змушені тікати.
ОБСЄ повинна була вирішити цей конфлікт дипломатично. Організація створила так звану "Мінську групу", в якій головували Росія, США і Франція. Цей формат не приніс жодних реальних проривів, попри численні зустрічі. Тим часом, криваві бої на передовій ледве "замороженої" війни час від часу спалахували. Хоча змін у балансі військових сил не відбувалося.
З точки зору більшості сторонніх спостерігачів, вірмени сильно поступалися в кількості військ. Тому їхня позиція була слабшою. Азербайджан значно більша країна, ніж Вірменія. Крім того, Баку отримав велику вигоду від стрибка цін на нафту в 2000 році. Також в азербайджанців є могутній союзник в Туреччині, у якого є хоч і замкнений, але спільний кордон з Вірменією.
Читайте також"Тисячі військових могли загинути": Пашинян пояснив, чому "здав" Нагірний КарабахЦі невигідні передумови посилили заклики до Вірменії добиватися стабільного вирішення конфлікту, яке б дозволило країні зберегти контроль в Нагірному Карабасі, але віддати Азербайджану його інші регіони. У Єревану не було жодних очевидних причин тримати в окупації азербайджанські території за межами Нагірного Карабаху. У Вірменії є оборонний договір з Росією, а також російські військові бази на території кавказької країни. Однак, умови договору стосуються лише спільної оборони міжнародно визнаної вірменської території.
Очевидно можна було допустити, що рано чи пізно дедалі сильніший з військової точки зору Азербайджан піде в наступ і відвоює свої території. 27 вересня саме це й сталося. Після низки попередніх дипломатичних увертюр, Путін рішуче втрутився в конфлікт. І, схоже, це сталося з дозволу Туреччини. Він добився виголошення спільної декларації Росії, Азербайджану й Вірменії про кінець боїв. Її підписали Путін, вірменський прем'єр-міністр Нікол Пашинян і азербайджанський президент Ільхам Алієв.
Читайте такожBloomberg: Мирна угода для Нагірного Карабаху стала перемогою для ТуреччиниФактично Азербайджан повернув собі контроль над територіями, які він втратив у 1994 році, а також захопив частину Нагірного Карабаху. На додачу нова угода гарантує Баку транспорте сполучення через Вірменію з азербайджанським регіоном Нахічевань. З територіальної точки зору, це перемир'я має сенс і може тривати довго.
Путін також відправив "миротворчий контингент" з 1960 солдатів зі стрілецькою зброєю, 90 бронетранспортерів і 380 одиниць іншого спеціального обладнання. Ці сили будуть розташовані вздовж лінії фронту в Нагірному Карабасі, а також будуть охороняти Лачинський коридор впродовж 5 років. Тим часом, війська Вірменії будуть виведені.
Бійці "спецназу" Росії, які воювали проти України, почали прибувати у Вірменію на літаках ІЛ-76 з 10 листопада.
"Відправляючи ці війська в Нагірний Карабах, Путін зробив крихітну Вірменію ще більш залежною від Росії, яка дедалі менше схожа на незалежну країну і дедалі більше на російський протекторат. Такий результат повністю відповідає зовнішньополітичним цілям Росії на старому радянському просторі", - йдеться в статті.
Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян прийшов до влади на хвилі демократичних протестів у 2018 році. Він точно не улюбленець Путіна, у якого алергія на будь-які демонстрації. Російському президенту більше подобалася попередня вірменська клептократична влада. Відмовившись надати російську військову підтримку Вірменії раніше, Путін принизив Пашиняна.
Читайте також"Що сталося, Пашинян?": президент Азербайджану висміяв прем'єра Вірменії через Карабах (відео)Розлючені вірменські націоналісти штурмували урядові будівлі в Єревані після новин про підписання мирної угоди з Росією й Азербайджаном. Пашинян, вочевидь, не бачив кращої альтернативи, ніж прийняти принизливий мир. Але лишається питанням, чи прихильні до Путіна вірменські клептократи з Нагірного Карабаху здобудуть владу в Єревані. Що б не сталося дані, Москва отримує задоволення від споглядання за ганьбою й дискредитацією одного з чемпіонів демократії на пострадянському просторі.
Природа конфлікту між Азербайджаном і Вірменією відображає зміни в міжнародному середовищі. США, здається, відійшли від глобальних справ. У ЄС немає військових м'язів. А Захід загалом дедалі більше віддаляється від Туреччини. Це розв'язує руки авторитарним правителям, таким як Володимир Путін й Раджеп Таїп Ердоган в просуванні їхніх геополітичних ініціатив. Останні події в Південному Кавказі повертають значення словам канцлера Німеччини 19 століття Отто фон Бісмарка: "Великі питання сьогодення будуть вирішуватися не розмовами й великими рішеннями, а залізом і кров'ю".
З геополітичної точки зору, найважливіший результат конфлікту в Нагірному Карабасі - це поява великої військової присутності Росії в цьому регіоні. Російські "миротворчі" місії вже існують в трьох інших "заморожених" пострадянських конфліктах. Вони базуються в молдовському Придністров'ї, а також в грузинських Абхазії й Південній Осетії. Аналогічні російські війська тепер твердо закріпилися в серці Південного Кавказу, задовольняючи одну з давніх мрій Москви в регіоні.
Читайте також"Ми добре знаємо, що вони далекі від миру": у Грузії побоюються введення "миротворців" РФ в Нагірний Карабах"Для України пасивність Заходу під час війни в Нагірному Карабасі особливо зловісна. Через неї Росія змогла розширити свою військову присутність в межах кордонів колишньої Радянської імперії без будь-якого серйозного опору з боку Заходу. Як зауважив український оглядач Віталій Портніков, це серйозно збільшує ризик появи російських "миротворців" на Сході України", - пояснює Аслунд.
Мирна угода щодо Нагірного Карабаху: що відомо
- 10 листопада вночі прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян заявив, що підписав з Азербайджаном і Росією угоду про припинення війни в Нагірному Карабасі.
- У Нагірному Карабасі після завершення бойових дій буде розгорнута спільна миротворча місія Росії та Туреччини.
- Жителі Єревану, які протестували проти рішення про припинення війни в Нагірному Карабасі, прорвали оточення й увірвалися в будівлю уряду Вірменії.
